Презентація нового роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» стала справжньою подією напередодні нового 2010 року, проте, як підкреслюють оглядачі на шпальтах ЗМІ, «через обмежений наклад ця книжка не потрапила до рук пересічного читача, тому більше належить 2010-му, а не року, що минув...» Під час презентації пані Забужко зробила акцент на тому, що «ми й досі продовжуємо жити в українській радянській соціалістичній республіці, в нас не вироблено єдиного національного наративу, коли ведеться про повоєнну історію країни». Не можна говорити, що новий роман Оксани Забужко присвячений лише УПА, сама авторка каже, що, в першу чергу, «це роман про любов і смерть на тлі подій, які відбувалися в УПА». Але це лише одне з нашарувань цього епічного полотна, котре критики вже порівнюють з могутніми творами Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Е. Гемінгвея. Здається, кожен з читачів відкриє серед цих «секретів» щось своє. Навіть назва роману має подвійне метафоричне значення: це й гра, в яку ще гралися наші мами й старші сестри, це також і назва циклу картин - «Секрети», що їх створювала подруга головної героїні роману тележурналістки Дарини Гощинської. Подруга загинула в автокатастрофі, а Дарина впродовж всього роману займається розслідуванням смертей двох жінок - Гелі Довган, яка загинула під час бою УПА з загоном НКВД, та своєї подруги -художниці Влади Матусевич. Цей роман присвячений також моральному вибору людини, він про мужність прийняти в спадок те, що формує наше сприйняття, про те, що минуле нікуди не зникає, бо в кожного з нас десь на глибині захована чи похована власна родинна «сторі»(саме це слово впродовж всієї романної розповіді вживає героїня «Музею покинутих секретів»).

Відома письменниця презентувала сімейну сагу про любов і бойові стежки УПА

Про новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» ходять чутки з кінця літа. Читачі, потираючи руки, із дня на день чекають на її версію історії УПА. Те, що Забужко стала польовим істориком, всі зрозуміли з п’ятого номера журналу «Сучасність», в якому друкувалися уривки роману. «Це не зовсім так. Дія відбувається на початку 2000–х, закінчується навесні 2004 року. Насправді роман про любов наших сучасників — тележурналістки Дарини з Полтавщини та її львівського бойфренда Андріяна, — розповідає на прес–конференції письменниця. — 60–річна українська історія нанизана, як на шпульку, на історію однієї сім’ї. Члени цієї сім’ї не завжди знають одне одного, і кожен бачить цю історію зі своєї позиції».

Київ – У Надії Степули, коли вона веде авто по якійсь новій живописній дорозі, що скоріше виглядає як «напрям», усмішка рідко зникає з лиця, а волосся вихопулюєтсья за вікно автівки. Вона радіє дорогам, які можна підкорювати і відкриттям, які чекають за поворотом.
...Вітер легко обвився
Вкруг моєї руки...

Думаю, уже мало кто из присутствующих на данном сайте не знает замечательного автора — Светлану Балагулу. Мало кто знает, что писать стихи и сказки, это просто её любимое хобби. Правда, в последнее время, оно постепенно заняло почти всю её жизнь. Возможно, Вам интересно знать о ней немного больше, чем записано в её профиле сайта ХВ.

На ХВ уже публиковалось интервью с небезызвестной для многих из нас Светланой Бала­гулой :) Уже тогда было понятно, что оно не останется единственным, потому что метеор её деятельности только «набирает ход». При Светином упорстве любые планы просто обречены на осуществление, что и необходимо освещать :) Формальным поводом для продолжения «профессиональной беседы» стала встреча, описанная её участниками в статье Виктории Ивченко «Рыцари ХайВей: "Воскресная встреча пролетела как на крыльях!"».

Многие уже знают, что девчонки Света Балагула и Тоня Спиридончева издают свои первые поэтические сборники. Появляется много вопросов: кому адресованы их книги, как они будут распространяться, не останутся ли лежать мертвым грузом где-нибудь на складе и разное другое…

Олександр Ірванець – одна з міфологем новітньої української літератури. “Підскарбій БуБаБу” – це звання скаже дуже багато тим, хто хоча б побіжно знайомий із її історією. Письменник, перекладач, журналіст, він уже кілька десятиліть безупинно бере активну участь у літпроцесі, а останні шість років він ще й “граючий тренер” – викладає літературну творчість в Острозькій академії.

Представляти комусь Світлану Пиркало – штука марна й непотрібна. Про те, що вона – письменниця, перекладачка, журналістка української студії радіо «Бі-Бі-Сі» в Лондоні, колумністка «Газети по-українськи», здається, знають всі. Так само культові «Зелену Маргариту», «Не думай про червоне», «Кухню егоїста» – основні Світланині книжки – читали всі.

1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Щойно Анета Камінська привезла мені примірник польського квартальника «Акцент», де є добірка моїх поезій. Ще торік були добірки в кількох польських часописах, у тім числі й у «Ґазеті виборчій» (перекладач Анета Камінська), а також публікації моїх віршів чеською й сербською (перекладач Тетяна Раконяк).

Дебютною книжкою відомого закарпатського журналіста Олександра Гавроша стала збірка еротичної поезії „Фалічні знаки”. Однак видавши наступну книжку у цьому жанрі, він несподівано написав повість для дітей – та ще й яку! Адаптований життєпис закарпатця Івана Сили – найдужчої людини світу – навіть рекламував всесвітньо відомий український богатир Василь Вірастюк. Ну, а п’єси, над якими теж працює невгамовний Олександр, двічі були відзначені на „Коронації слова”. Виявляється, причина такої творчої розмаїтості – у пошуку нових відчуттів, про що Олександр Гаврош і розповів ДЧ.

Тисячі років люди складають вірші, тисячі років поезія невіддільна від існування цивілізації. Здається, що закони еволюції стосовно поезії не працюють, бо якщо наукова еволюція послідовна й помітна, то поетичної еволюції як такої практично нема. Поезія есхілових драм мало чим відрізняється від сучасного письма, а геніальний Франсуа Війон – фактично наш сучасник. Справжню поезію можуть писати й енциклопедично освічені люди і ті, чия освіта дорівнює двом класам церковно-приходської школи, академіки й злочинці, школярі й сиві патріархи, чоловіки й жінки…

Олександр Ірванець – не тільки один із найвідоміших сучасних письменників, чиє «Рівне/Ровно» витримало кілька перевидань і перекладено деякими європейськими мовами. Не тільки Підскарбій БуБаБу, поет, рядки з віршів якого вирізають на партах у ПТУ й університетах. Також Ірванець дуже багато перекладає – з польської, білоруської, російської, поезію, прозу і драматургію, викладає в Острозькій академії. Тож поговорили з ним про Європу й антропологічні особливості росіян, молодше покоління і білоруську Революцію.

Хто такий Олександр Ірванець, довго розповідати не треба: кожен, хто бодай краєм вуха чув про існування у природі сучасної української літератури, знає це прізвище. Хіба що асоціюється воно у читача переважно з поезією або у крайньому разі з прозою та перекладами. А ось про драматургічну іпостась Ірванця поки що відомо менше – проте «талановита людина талановита в усьому», і драматургії він теж не чужий…

Колись Вітольд Ґомбрович написав гнівний текст «Проти поетів», у якому відверто сказав: поезію ніхто, крім самих поетів, не читає. Утім, молоде покоління поетів, яке гордо іменує себе поколінням «двотисячників», доводить протилежне: їх справді читають і видають, ба навіть більше – у них є свої фан-клуби! Тож навесні, коли все навколо буквально дихає поезією, ДЧ вирішив дізнатися, як ведеться молодим і перспективним поетам, яких буцімто читають «цілодобово»: Павлові Коробчуку, Богданові-Олегу Горобчуку й Олегові Коцареву.

На запитання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає письменниця Світлана Пиркало.

Молода «режисерко-літераторка» Іра Цілик встигла видати книжку віршів, книжку прози і зняти фільм. Яскрава, артистична, завсідниця поетичних вечорів і фестивалів, Іра несподівано майже півроку тому усамітнилась в селі. Про сучасну літературу, «дауншифтинг» по-українськи, світове кіно та багато іншого поговорили з письменницею і режисеркою.

Прозовий доробок Василя Портяка — всього дві невеликі новелістичні збірки: «Крислачі» (1984) і «У снігах» (2006). Між ними, як бачимо, цілих 22 роки. І є ще кілька кіносценаріїв Портяка, за якими знято фільми. Разом ті фільми складають кіносагу про УПА. «Вишневі ночі» (за повістю Бориса Харчука), «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали», «Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня»…

Сербський письменник Драґослав Михаїлович народився 1930 року в м. Чупрія. Лауреат численних літературних премій, член Сербської академії наук і мистецтв, автор збірок оповідань «Фреде, на добраніч» (1967), «Схопи зірку, що падає» (1983), «Полювання на блощиць» (1993), «Безплідна осінь» (2000), прозового циклу «Вінок Петрії» (1975); романів «Коли цвіли гарбузи» (1968), «Люди в чоботях» (1983), «Горить Морава» (1994), «Злочинці» (1997), «Третя весна» (2002); збірки драм «Втаємничення у роботу» (1983), документально-публіцистичної книги «Голий острів» (1944, 1955); сценарію «В’єтнамці» (1990) та різних літературних студій, оглядів і статей. Його оповідання перекладені багатьма мовами світу і ввійшли до двадцяти чотирьох антологій і збірок у Сербії та за кордоном. Живе і працює в Белграді.
Минулого року у видавництві «Факт» вийшов роман Д. Михаїловича «Коли цвіли гарбузи» у перекладі українською...

Вона в нас така одна. Якби українську літературу нарешті структурували й розставили по поличках, Марині Соколян довелося б виділити окрему — настільки вона інакша, відмінна від інших.

Марина Левицька — відома британська письменниця. Цю фразу мені довелося повторити неодноразово на Львівському форумі видавців, де я переконувала невпевнених покупців придбати мій переклад її другого роману «Два фургони» (в оригіналі Two Caravans). Покупці, які знали мої власні книжки, подекуди вірили в те, що я кажу. Люди ж, які не знали, хто я, тільки знизували плечима. Марина? Левицька? Британська? Ну­ну.

Наша розмова в затишному куточку кав’ярні «Купідон» починається, власне кажучи, з того, що я вмикаю на своїй мобілці диктофон, а Петро тим часом на своїй – врубує коломийок! «Білявко-небого…»

Іще зовсім недавно предметом жвавого обговорення літературної громадськості була поетична книжка Маріанни Кіянов­ської “Дещо щоденне”. Поетка вкотре переконливо доводить, що вміє здивувати свого читача: наприкінці минулого року ви­йшла друком перша прозова спроба авторки – збірка новел “Стежка вздовж ріки”. Її новели переповнені метафорикою і дещо незвичною стилістикою, вони подекуди розпливчасті та розмиті, проте така плинність і загадковість аж ніяк не позбавляють їх поетичної гармонії. Численні повтори, риторичні запитання, еліптичність і свідома гра слів дозволяють читачеві поринути вглиб водної стихії “Стежки вздовж ріки”.

Розмова Віктора Неборака з Ігорем Калинцем

До 80-х років поета мало хто знав в Україні – за свою громадянську позицію 1972 року Ігор Калинець отримав шість років суворих таборів і три роки заслання, які відбув на Північному Уралі і в Забайкаллі. Тоді попереднім слідством було встановлено, що він “...внаслідок націоналістичних переконань, починаючи із 1965 року, з метою підриву та ослаблення Радянської влади проводив антирадянську пропаганду і агітацію шляхом створення, розповсюдження та збереження наклепницьких документів, які порочать радянський державний лад”. На волю вийшов лише 1981 року. А реабілітували Ігоря Калинця, як і багатьох, лише 1990-го...

Сашко Михед у своєму розлогому матеріялі про серію «Перекладено українською» написав про Буковскі саме так, як це збирався зробити я – не стільки сухий опис дат, фактів та епізодів, скільки емоції та рефлексії. Виявляється, не ми з ним одні. В російському сеґменті інтернету можна відшукати мегабайти розмаїтої графоманії, присвяченої Буковскі та його творчості. На це хибує навіть найавторитетніша його біографія, написана товаришем Чарльза – Нілі Чірковскі. А все через те, що инакше не можна. Все, що пишеться про і з приводу Буковскі саме відчайдушно намагається стати літературою. Тому постараюся обійтися без цитацій.

Михайло Бриних вміє говорити з викликом. Чи, точніше, не вміє говорити без нього. Остання книга письменника, критика та журналіста “Шахмати для дибілів” - яскраве підтвердження цього.

Маріанна Кіяновська — поетеса, перекладач, критик і літературознавець. Народилася у місті Жовква Львівської області. 1997 року закінчила Львівський національний університет (українську філологію). У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА

Наприкінці минулого року Тарас Федюк люб'язно погодився на зустріч із нами в «Купідоні» - за чашечкою чаю та скляночкою апельсинового соку. Побачивши нас із фотоапаратами, одразу витягнув гребінець і почав зачісуватися. До розмови виявився дуже схильним, тому це лише перша частина інтерв'ю, яке тривало майже три години. З неї ви дізнаєтеся деякі цікавинки з життя відомого поета, лауреата Шевченківської премії 2006 року Тараса Олексійовича Федюка.

Поет про взаємини мистецьких поколінь та сучасну українську літературу

Діаспорна література як культурна спадщина мало відома широкому загалу українців. Більшість тих архівів письменників та літературознавців (не кажучи вже про державних діячів), що повернулися сюди, опрацьовано не повністю. А між тим, наприклад, від 30-х до 60-х років минулого століття значна частина найцікавіших творів з’являлася за межами України. Згадати хоча б творчість Варшавської чи Празької шкіл.

Переможцем конкурсу «Книга року Бі–Бі–Сі–2008» став Люко Дашвар, він же — Ірина Чернова
У п’ятницю в книгарню «Є» по страшній ожеледиці прийшли: похвалений у цьому році всіма найсуворішими критиками письменник і журналіст Михайло Бриних із дружиною Вікторією Стах; іменинниця Марія Матіос у гламурній блузці, яка переливалася лелітками всіх кольорів веселки; як завжди усміхнена Леся Воронина з манною кашею, здобреною родзинками і цукатами; успішна адвокат, телеведуча і письменниця Лариса Денисенко з красивою густою гривою шоколадного кольору; невідома загалу жінка суворого вигляду — Ірина Чернова. Це були люди першого ряду, кожен із них мав шанс поїхати з книгарні з 11 тисячами гривень — таку суму встановили організатори конкурсу «Книга року Бі–Бі–Сі», який придумала, зорганізувала й адмініструє чотири роки поспіль Світлана Пиркало, письменниця, журналістка, кулінарка й егоїстка, яка живучи в Лондоні, не забуває своїх українських колег–письменників.

...Насправді мені страшенно подобається працювати для дітей, я отримую від цього колосальну насолоду, але моїм головним «видом діяльності» в літературі все одно залишається те, з чого я починав, – поезія. Тому мені, ясна річ, дуже приємно, що нова книжка віршів здобулася на стільки позитивних відгуків, ба навіть стала «лідером літа» в поетичній номінації конкурсу «Книжка року». Гадаю, далеко не в останню чергу це сталося й через дуже вдалий формат видання, який запропонувало видавництво «Факт»...

Після презентації книги 27-річної письменниці Анни Багряної ”Етимологія крові” голова Спілки письменників Володимир Яворівський, 66 років, попросив її написати заяву на звільнення. Багряна працює в спілці секретарем.

Поет, спортсмен, секс-символ сучасної української літератури, – це все про нього, Дмитра Лазуткіна. У його арсеналі – п’ять поетичних збірок та сотні розбитих дівочих сердець. Ліна Костенко назвала його творчість “справжньою чоловічою поезією”, а сам він вважає, що складання римованих рядків – це магія. Про те, як ведеться бойовому магу поетично-сексуального фронту, наша розмова з Дмитром.

По случаю 70-летнего юбилея Василия Стуса в театре им. Франко собрались почитатели великого поэта и правозащитника.

Економічна криза давно вже насувається на нас звідусіль. Декого звільняють з роботи, декому затримують заробітну плату. Хтось купуватиме менше м'яса і каперсів, а хтось - менше ходитиме в кіно і більше братиме книг в бібліотеці, а не купуватиме їх. Ситуація кризи є загрозливою не лише для металургії або нафтовидобувної галузі - впритул вона торкається і книговидання. Про це і про багато іншого ми говорили з головним редактором видавництва «Факт» Леонідом Фінкельштейном.

Чимало розмов точиться довкола роману Анни Багряної «Етимологія крові», виданого у київському видавництві «Факт».
Анна – поет з іменем, а її перша ж прозова спроба - роман ««За Габією або усупереч забобонам» (саме такою була спочатку назва твору) – створив маленьку сенсацію, ще в рукописі отримавши відразу три престижні літературні премії: третє місце в конкурсі романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова-2008», друге місце в конкурсі видавництва «Смолоскип» і Міжнародну україно-німецьку премією імені Олеся Гончара.
Це і стало приводом для нашої бесіди.

Марина Соколян – одна із тих молодих письменників, чиї твори не тільки видають, але й обговорюють, а значить – читають. Поговоримо з нею про її ставлення до реакції на її тексти, найновіший роман «Новендіалія», у якому знову «все інакше», авторитетів та книжки для обов’язкового прочитання.

стронґовський – письменник, перекладач, літературтреґер, дизайнер. Народився 1982 року в м. Житомир. Учасник численних літературних акцій в Україні та за кордоном. Колишній учасник кількох потужних літоб’єднань («Мистецька ґільдія “Nеабищо”», «Оксія»), організатор «Молодої республіки поетів». Автор поетичної книжки «Глибоковроті» (2006), перекладів «Бійцівського клубу» Ч. Палагнюка (2007) і «Поштамту» Ч. Буковскі (2008).

Він вважає, що поезія — жанр доволі маргінальний. І взагалі, вірш може написати кожен. Як доказ, студентам Острозької академії, у якій він викладає курс «Літературна творчість», розповідає історію про сеньйориту Велескес. Жінку, яка все життя працювала медиком, але ще за молодості написала пісню за назвою «Бессаме мучо». Можливо, і так. Проте не можна не зазначити, що чиїсь вірші читають, друкують, люблять, вчать напам’ять. Шанувальники творчості окремих письменників полюють за авторськими новинками. Отож, Олександр Ірванець, а йдеться саме про нього, — один із тих небагатьох, на чиї вірші «полюють» не лише поціновувачі поезії. ДЧ пощастило «вполювати» його самого.

Софія Майданська закінчила Львівську консерваторію (клас скрипки), працювала викладачем у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті та Київському інституті культури. Закінчила Ви­щі літературні курси в Москві при Літературному інституті ім. М.Горького. Лауреат літературних премій «Благовіст» (1997) та ім. Олеся Гончара (1998), нагороди ім. Ле­сі та Петра Ковалевих (1997, США). Заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України з 1979 року. Вірші С.Майданської перекладено англійською, білоруською, болгарською, латиською, литовською, польською, португальською, російською, румунською, шведською мовами. Во­на є автором численних сцена­ріїв, лібрето, постановницею літературно-музичних вистав. Тільки впродовж останніх років вийшли її книжки: «Зійшло мені сонце печалі: поезії» (2007), «Провідна неділя» (2007), «Сподіваюся на Тебе» (2008) (видавництво «Факт»).

Інтерв‘ю з Мариною Соколян

Незважаючи на вікову приналежність цієї письменниці до “молодіжного покоління” в літературі, її тексти здебільшого дуже зрілі, з незвичною гостротою суджень і радше нонконформістські до сучасного мейнстриму. Про сучасну літературу, балансування між раціональним та інтуїтивним у творенні жанрів і про особистісну ідентичність у соціокультурному контексті йшлося в нашій розмові з письменницею.

Письменниця Ірина Цілик розповіла «Вечірці» про стан вічної закоханості у навколишній світ та своє ставлення до популярності літераторів.

Інтерв’ю з Сашком Ушкаловим

Сашко Ушкалов – один із лідерів нової художньої практики, тобто літератури нової генерації. У його творчому доробку – поезії, збірка абсурдових п’єс, він перекладає сучасну німецькомовну поезію та прозу, впорядковує антології віршів. Герої його творів – молоді люди, його ровесники.

Наш автор Наталія Рєзанова про цьогорічну Олімпіаду в Пекіні.

Маріанна Кіяновська – поетка-містик, її вірші – не схожі на жодне інше письмо – без сумніву, натхненні Богом. За доволі короткий проміжок часу її встигли звинуватити в нелюбові до верлібрів і в надмірному катастрофізмові стосовно сучасної української культури.

Із прізвищем «Бабкіна» можна брати ворожі дзоти, а не тільки українську літературу Нещодавно одна двадцятирічна лучанка, майбутній модельєр, попросила мене порадити видавництво, будь–яку книжку якого можна купити і не прогадати.
— А ти які книжки читала останнім часом? — поцікавилась я.
І вона взялася перераховувати, не називаючи авторів: «Зелена Маргарита», «Гальманах», «Тіло і доля», «БЖД», «Електронний пластилін»... Я засміялася і сказала дівчині, що вона вже й без моєї допомоги знайшла таке видавництво. «Прочитай іще й це», — додала, витягуючи з торби нову книжку видавництва «Факт» «Лілу після тебе» молодої письменниці Катерини Бабкіної.
Випускниця Інституту журналістики вже встигла видати на своїй малій батьківщині збірник віршів «Вогні святого Ельма». Крім київського «Факту», франківська «Лілея НВ» — одне з небагатьох українських видавництв, які ще видають поезію. «Лілу після тебе» — друга книжка мисткині, яку в літературних колах звикли сприймати як поетку.

Интервью с Оксаной Забужко.

Имя современной украинской писательницы Оксаны Забужко знает, наверное, каждый образованный человек. Сама она объясняет причину своего успеха очень просто: «Пахать надо!». Оксана никогда не подгоняет тексты «под кого-то». Она пишет о том, что волнует именно ее, и удивляется, как много почитателей ее творчества, а значит, людей, которые ее понимают. Произведения Забужко переведены на языки многих стран мира. Cо времени первой публикации романа «Польові дослідження з українського сексу» (1996 г.) Оксана остается самым популярным украиноязычным автором. В литературе она устанавливает свои правила игры и успешно по ним играет.

НА ЗЛАМІ ЧАСУ (НА ИЗЛОМЕ ВРЕМЕНИ). ВІКТОР ЗОНІС

На полицях української книжкової крамниці Галини Дольник з'вилося нове видання – «На зламі часу» Віктора Зоніса. На презентації шанувальники сучасної української літератури змогли поспілкуватися з автором і його видавцем та погортати саму книжку, яка, до речі, вийшла одразу двома тиражами – українською та російською мовами.

НА ЦЕРЕМОНІЇ IX ВСЕУКРАЇНСЬКОГО РЕЙТИНГУ «КНИЖКА РОКУ-2007» ВИСТАЧАЛО І НАГОРОД, І ЕМОЦІЙ.

Книга про російський газ вразила наших політиків

Видавництво “Факт” досить передбачувано здобуло найбільше відзнак за результатами голосувань експертів ІХ Всеукраїнського рейтингу “Книжка року ‘2007”:

- абсолютним переможцем стала книга «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» » Оксани Забужко: перемога в підномінації + гран-прі;

- поетичною книгою року визанно «Трансністрію» Тараса Федюка;

- відзнака за «Книжкову серію року» - у фактівської ж «Високої полиці»

АНДРІЇВСЬКИЙ УЗВІЗ. ВОЛОДИМИР ДІБРОВА

Победа Владимира Дибровы в конкурсе «Книга года Би-би-си» стала неожиданностью. Если бы британская телерадиокорпорация не признала «Андреевский спуск» лучшим, на него могли бы просто не обратить внимания. В 2007-м были книги более яркие, однако, по мнению критиков, не бесспорные. Жюри долго совещалось, отчаянно спорило, мучительно думало и, в конце концов, выбрало компромисс.

25 лютого 2008 року виповнилося 137 років з дня народження Лесі Українки (не буду писати про те, хто вона — хто про це читатиме, напевно знає). У той день декілька телеканалів відгукнулися на цю подію і звернули увагу, що в 2011 році буде відзначатися 140-річчя великої письменниці.

Оксана Забужко завершує роботу над новим романом

ІНТЕРВ’Ю

Філософ, науковець, перекладач, поетка і письменниця – усе це природно поєднується у творчому таланті Оксани Забужко. Як каже співрозмовниця “Новинаря”, з класикою вона покінчила. Має на увазі наукову трилогію, присвячену сучасній інтерпретації Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки. Сьогодні, після успішного третього видання останньої книги, Забужко активно працює над закінченням роману “Музей покинутих предметів”. У його написанні авторці бракує історичного підґрунтя. Більшу частину часу займає дослідження архівів і реконструювання усної історії...

У СНІГАХ. ВАСИЛЬ ПОРТЯК

Новели Василя Портяка порівнюють зі Стефаником, Коцюбинським, Хемінгуеєм

Така книга напередодні президентських виборів у Росії вийде у видавництві «Факт»

Не дивно, що книга видається в Україні. Є побоювання, що в Росії ця книга взагалі не вийде. І не лише тому, що «Газпром» ревно береже свої таємниці. Книга про «Газпром» насправді вийшла книгою про Росію.

В свет выходит книга о «Газпроме» на украинском языке
«Газпром: нова зброя Росії» — книга под таким красноречивым названием должна выйти в издательстве «Факт» накануне президентских выборов в России. Почему она издается в Украине, можно догадаться, прочитав уже предисловие. Существуют опасения, что в России эта книга вообще не выйдет. И не только потому, что «Газпром» ревностно бережет свои тайны. Книга о «Газпроме» у авторов получилась книгой о России.

Фінкельштейн — це ураган. Боронь Боже сперечатися з ним — ви нічого не доведете і витратите нерви. Але вже за 5 хвилин «ураган» усміхатиметься вам, і ви зрозумієте, що ні на вас не ображаються, ні вам не варто.

Вместо указов о переименовании улиц, названных в честь "врагов украинского народа", нашим властям нужно научиться вести войну на культурном фронте – снимать фильмы, делать телепрограммы, выпускать газеты…

Подконтрольная Партии регионов местная власть на востоке страны снова начала раздувать тему "нацистов", "ущемления русскоязычных" и прочей региональной специфики. Это – естественная реакция на неуклюжие попытки Киева законодательно регулировать исторические вопросы. А ведь здесь нужно действовать тоньше – с помощью культуры...

Коментар Леоніда Фінкельштейна

ІНТЕРВ’Ю
Як заявив нещодавно віце-прем'єр-міністр Дмитро Табачник, Кабінет міністрів реалізує програму "Українська книгарня", у рамках якої планується відкрити більш як 50 магазинів із продажу книг вітчизняних видавців. За словами пана Табачника, магазини відкриватимуться у будівлях, що знаходяться в державній власності, в тому числі і в приміщеннях бібліотек. Чи допоможе ця програма вирішити питання української книги? "Реальна політика" поговорила на цю тему з головним редактором видавництва "Факт" Леонідом Фінкельштейном.

ИНТЕРВЬЮ ЛЕОНИДА ФИНКЕЛЬШТЕЙНА
Журнал "Бизнес"
Рубрика "Трибуна"

Володимир Діброва зі своєї гарвардської далечині все ж спромігся відповісти на запитання інтерв’ю для “України”. Питання видалися дещо банальними, проте відповіді, на відміну від запитань, були мудрими і виваженими. Вітри Атлантики виявились нездатними вивірити не добрий Діброви гумор, ані сум, що причаївся в глибині очей кожного, хто надовго залишає рідний край.

Політично-соціальна модель свободи слова дозволяє писати про все наболіле, вживаючи при цьому всі пристойні та непристойні літературні засоби. І до в’язниці ніхто не посадить, і до Сибіру не вишле. Який морально пофігістський та національно несвідомий став цей народ, чи то пак, електорат, як тепер модно називати нашу людність. Причина виїзду за кордон досить банальна – прагнення заробітку. А література – не зовсім підходяща для цього галузь.

Література, що її творить Володимир Діброва, письменник, літературознавець, перекладач, який проживає та працює нині в США, офіційно можна віднести до діаспорної. Але вона не є типовим прикладом вищезазначеної, шкільної, тобто класичним набором інгредієнтів: грудочка рідної землі – 1шт.; примірник “Кобзаря” – 1 шт.; сльози за ненькою-Україною – 50 мл. Людина, котра є автором книг “Тексти з назвами і без назв”, “Пісні Бітлз”, “Збіговиська”, “Вибгане”, “Довкола столу” та “Андріївський узвіз”. Та хочеться детальніше зупинитися на двох більших прозових творах, частково автобіографічних і взаємно доповнюваних, на романах, котрі поєднуються в цикл, кінцем і початком якого є смерть. Це “Бурдик” та “Андріївський узвіз”.

“Загибель моєї поетичної творчості відбулася в редакції журналу ”Україна”, де я почав працювати, – розповідає в інтерв’ю “Газеті по-українськи” Михайло Бриних.

У серії “Висока полиця” незабаром має вийти український переклад книжки відомого літературознавця, професора Єльського університету Гаролда Блума “Західний канон: книжки на тлі епох”. Це видання має стати приводом для численних наукових та читацьких дискусій. Пропонуємо вам ознайомитися з думками тих, хто безпосередньо причетний до виходу книжки — Леоніда Фінкельштейна, головного редактора видавництва “Факт”, та Ростислава Семківа, перекладача.

Издательство “Факт” начало новую серию изданий – “Поза фокусом”. 31 октября состоялась презентация проекта.
Если исходить из латинского значения слова focus – “очаг, центр”, – то, соответственно, содержание и философия произведений, опубликованных в этой серии, будут находиться в зоне тени или на обочине.

29 жовтня Леонід Фінкельштейн відповідав на питання читачів "ГЛАВРЕДУ".

Зазвичай письменник-детективіст уявляється вкритим клітчатим пледом у кріслі біля каміну. З-за вікна на нього поглядають похмурі хмари, а він сидить, пихкаючи люлькою, і щось строчить на старій друкарській машинці... Марек Краєвський — відомий польський письменник-детективіст. Критики порівнюють його з росіянином Борисом Акуніним, сам він асоціює себе з головним героєм власних творів. Нам трапилося його зустріти під час цьогорічного Форуму видавців у Львові, де пан Марек презентував перший переклад своєї книги українською мовою. І здивуватися, бо з усіх згаданих атрибутів автора детективів ми помітили хіба що хмарну погоду за вікном. Ні люлькою, ні друкарською машинкою пан Краєвський не користується. Натомість надає перевагу праці за комп'ютером в маленькому будиночку біля озера десь у лісі.

Кожному своє. Інженери людських проблем готуються до завтрашнього «звітного концерту». А інженери людських душ, відповідно до одвічної місії, сподіваються відокремити в неминучому «видовищі» сумбур від музики. Зокрема — Оксана Забужко. Жінка в усіх сенсах прогресивна. Хотілося б написати — «культова особа». Але нині й так непристойно багато «культів...» — у зв’язку із сучасним моментом. Остання книжка пані Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» — не так несподіваний ракурс у зв’язку з постаттю Лесі Українки, як, радше, відсторонений погляд інтелектуала на націю. Видавець цього літпроекту навіщував, буцімто саме ця літературна праця Забужко і врятує... Україну. У що хочеться беззавітно повірити. Краще вже в літературну ману вірити, ніж у безплатний кінематограф, який регулярно демонструють чарівники у блакитних вертольотах або в помаранчевих боїнгах. І ці «дебати» з Оксаною Забужко — радше, «за життя», ніж на славу набридлих інформприводів. Тому й почали з вічного.

Навіть серед людей старшого покоління не так багато тих, хто знає про політичну діяльність і літературну творчість колишнього нашого співвітчизника, а нині громадянина Франції Леоніда Плюща.

Відома письменниця не сподівалася, що її книжка “Notre Dame d Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” матиме комерційний успіх, але другий за півроку наклад цього видання - дослідження феномену Лесі Українки - перевищує перший.

Минулого тижня в київських книгарня відбулися зустрічі Оксани Забужко з читачами. Письменниця презентувала свою книжку «Notre Dame d’Ukraine: Леся Українка в конфлікті міфологій», яка з`явилась на полицях книгарень ще у квітні, та поділилася баченням справжньої літератури.

Наукову монографію ”Notre dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” про українську поетесу Лесю Українку 46-річна письменниця Оксана Забужко презентувала у книгарні ”Емпік” на третьому поверсі столичного торгового центру ”Магеллан”. Книжка вийшла наприкінці березня у видавництві ”Факт” накладом 10 тис. примірників. Має 640 сторінок. Обгорнута червоною паперовою стрічкою з написом ”Інтелектуальний детектив”. Коштує 49 грн 90 коп. — як і книга екс-президента Леоніда Кучми ”После Майдана”, що її виставили на сусідньому стенді.

ІНТЕРВ’Ю

Мабуть, вона вільно та органічно почувалася б у товаристві елегантних й інтелектуальних емансипанток минулого — Марко Вовчок і Ольги Кобилянської, Олени Пчілки й Ірини Вільде. Віра Агеєва — жінка саме в тому стилі: витончені манери й широчезна ерудиція, бездоганна зачіска й парадоксально-гострі судження, професорське звання й кокетливий капелюшок.
Викладачка Києво-Могилянської академії, літературознавець і феміністка, Віра Павлівна робить усе, щоб українська література перестала бути «літературою бюстів» — забронзовілих погрудь без тіла й особистого життя. І готова посприяти витворенню нового підгрунтя української культурної ідентичності, поверненню в сучасну культурну пам’ять багатьох забутих фактів нашої літературної історії.

Міжнародна книжкова виставка-ярмарок, яка минулого тижня проходила в Українському домі, привабила численних покупців. Вочевидь, цьому сприяла непогана реклама через засоби медіа. Вітчизняний видавець міг бути більш-менш спокійним: його продукція якийсь час не „висітиме" мертвим тягарем у закутках офісу. Трохи продали, трохи заробили, трохи розплатилися з боргами... Проте директор видавництва Леонід ФІНКЕЛЬШТЕЙН не бачить причин для радості. У глобальному розумінні... Якщо книжкові ярмарки перетворюються на основний ринковий механізм у видавничій справі, — це печально. Пан Фінкельштейн переконаний, що українську книжку має утримувати українська влада. Саме вона і повинна дбати про гідну кількість книгарень...

Відомий харківський медієвіст і сковородинознавець Леонід Ушкалов розповів «Україні молодій» про те, що кожен має бути найкращим у своїй справі, про бароковість і незбагненність Григорія Сковороди, про неперервність української літератури...
Леоніда Ушкалова, знаного харківського медієвіста, можна слухати годинами — настільки дивовижним видається його погляд на українську літературу, в якій кожний письменник є продовжувачем традицій попередників. У науковому доробку професора кафедри української літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. Сковороди, доктора філології, — грунтовні і таки неповторні (пригадую, як студентка Києво-Могилянської академії приїздила до Харкова у пошуках «хоч чогось із Ушкалова») розвідки з історії української словесності, богослов'я та філософії —«Нариси з філософії Григорія Сковороди» (1993), «Світ українського бароко» (1994), «Григорій Сковорода і антична культура» (1997), «З історії української літератури XVII—XVIII століть» (1999), «Українське барокове богомислення (сім етюдів про Григорія Сковороду)» (2001), «Григорій Сковорода: семінарій» (2004), «Есеї про українське бароко» (2006).
Після кількагодинної розмови з харківським сковородинознавцем я таки зрозуміла, що студенти й близькі Леоніда Ушкалова мають рацію, стверджуючи, що коли так багато років віддати на вивчення життя і творчості Григорія Сковороди, то зовнішньо і світоглядно уподібнюєшся до великого філософа.

Головний редактор видавництва «Факт» (Київ), один із найбільших знавців книжкового ринку Леонід Фінкельштейн в інтерв'ю KW ділиться своїми поглядами на актуальні проблеми українського книговидавництва.

Серед політиків завжди було модним писати книжки. Або просто викладати власні думки на папері. Мода ця сягає ще, напевно, античних часів, проте не те що не здає позиції, але й набирає обертів, міцніючи з кожним роком. Та якщо Платон, Аристотель писали справді для практики, розробляючи цілу науку політологічного мислення та діянь на політичній ниві, якщо, приміром, Макіавеллі викладав свої думки для того, щоб вони були ефективним засобом політичної боротьби, якщо навіть Ленін у своїх майже незліченних томах писав те, що змінило уклад життя багатьох країн більш ніж на 70 років, то зараз політики, що пишуть, здається, підміняють першопочаткову творчу ціль на мету досить сумнівної цінності.

Леонід Фінкельштейн, головний редактор українського видавництва «Факт», в Одесі почувається, як удома. Цього разу відомий видавець приїхав домовлятися з міським головою про можливості ширшого продажу в Одесі книжок українських видавництв («до того ж — надрукованих в українських друкарнях, підкреслює пан Леонід, це дуже важливо»).
Але розмова наша — а вона відбувалася напередодні зустрічі — не про це. Розмова — про українську книжку, про її найближчу перспективу в країні у контексті Року української книжки в Україні. Ми сидимо у крихітному дворику єдиної на всю мільйонну Одесу книгарні української книжки на краю славетної Молдаванки, ще не спотвореної ні внутрішньо, ані зовні гримасами сучасних вітчизняних реалій. Полуднева спека, час сієсти. Але невеличкий офіс усе-таки наповнюється тими, хто вірить, що українська книжка таки вийде з підпілля. І голос у мого співрозмовника, як завжди, енергійний, напористий, яку людини, впевненої у собі, котра знає, що робити і як.

Людина повинна навчитися не плутати Ахматову з Ахмєтовою, Гулака Артьомовського з Гулаком-Артемовським, не називати своїх співвітчизників «козлами», не писати «професор» з двома «ф», а потім вже може приступати до того, щоб писати книжки... Я б з задоволенням зробив би екзамен для наших урядовців на знання української літератури. А якщо б вони не витримали цей іспит, то хай забираються геть з України...

Останнім часом стьоб заполонив усі електронні та друковані ЗМІ, інформаційні ресурси, принаймні, якщо не сам стьоб, то його назва точно. Журналісти, рецензенти, дописувачі активно послуговуються цією лексичною одиницею для яскравішої, влучнішої характеристики театральних постановок, кінострічок, музики, для опису нестандартного стилю в одязі... та будь у чому! Проте нас, звісно, цікавить стьоб літературний.
Що воно таке і з чим його їдять? Слово модне, часто вживане, проте нове і сленгове. Шукати його у словниках марно, тому у нашій розвідці будемо керуватися перевіреним історично емпірично-аматорським дослідженням та філологічно-котячим ентузіазмом.

Найвідоміша українська письменниця - про швидкоплинність буття, про щастя, яке не обов'язково має бути, і про любов, без якої нічого у світі неможливе

У світі багато цікавого! Загальне твердження, правда? Проте останнім часом, влітку, у період спеки, відпусток та розваг хочеться думати саме про цікаве, про спекотне і захопливе, про відпочинок та мандрівки. Щоправда, не отримавши ще й досі відпустку (яка відпустка у котів?), вирішив помандрувати хащами всесвітньої мережі, точніше, помандрувати світом за її допомогою. А оскільки читати я люблю навіть на відпочинку, то подорожувати вирішив книжковими ярмарками та виставками.

Народився в Харкові. Перші кроки зробив у общазі. Подейкують, любив вишивати по коридору голяка з повітряною кулькою… З дитинства мав потяг до шкідливих звичок, тобто, прогулюючись у півтора роки Молодіжним парком, збирав недопалки. Для чого я їх збирав, на жаль, уже не пригадую.
Навчався у звичайнісінькій школі. Не скажу, що вчителі мене любили, а шкільні психологи — ті взагалі називали мене хамелеоном, і це мені дуже імпонувало. Обожнював уроки фізкультури й російської літератури.

ІНТЕРВ’Ю З БОГДАНОМ-ОЛЕГОМ ГОРОБЧУКОМ
...поет, художник, робітник, соціолог. Народився 1986 року в Житомирі. З 2003-го вчиться і мешкає в Києві. Один із найактивніший діячів літ угруповання «Nеабищо» та ще кількох літоб’єднань, має кількадесят поетичних виступів у різних містах України та за кордоном. Займається оформлення поетичних та прозових книг («Факт», «Зелений Пес», «Смолоскип»). Може похвалитися трьома художніми виставоками в Житомирі та Києві.
Є автором самвидавчої книги поезії та ґрафіки «Книга дослідів» (2002), а також збірок «Місто в Моєму Тілі» (2007), та «Я Застудив Серце» (в кн. «Цілодобово!», 2007). В одному з Івано-Франківських видавництв до друку готується збірка силаботоніки «Наївні поезії» (спільно з К.Бабкіною).
Пропагує активну переорієнтацію молодої літератури: геть від цінностей тоталітарної та посттоталітарної епох.
Активно самовидається в Інтернеті, веде блог-денник swalllage_kits.livejournal.com

Організатори книжкового ярмарку в Польщі приділили українській делегації, мабуть, найбільшу увагу, зробивши її чи не співорганізаторкою дійства. Здавалося б, покладений кінець наріканням книговидавців і звичайних українців на кількість та якість українських книжок. Та виявилося, що це далеко не так. Нещодавно у російському видавництві «Время» вийшла книга екс-президента Леоніда Кучми під назвою «Після Майдану». «Реальна Політика» звернулася за коментарем до українського книговидавця, головного редактора видавництва «Факт» Леоніда Фінкельштейна.

Гіпертекст. Сьогодні це слово може викликати подив та щире нерозуміння лише тих, хто якимось дивом іще не вміє хоча б елементарно працювати з комп’ютером, або ж тих, хто тим же дивом не чув про чув про Мілорада Павича. І хоча гіпертекст сьогодні є досить строго визначеним терміном, як доводить практика, дуже часто трапляється, що єдиного поняття/дефініції в кожного конкретно взятого респондента немає. Тому цього разу хотілося б приділити увагу саме цій темі.

Репутацию интеллектуального лидера своего поколения Оксана Забужко получила в конце 1980-х – в начале 1990-х гг. публицистическими статьями на темы стратегического развития украинской культуры. Со временем преподавала украинистику в США по приглашению Пенсильванского и Питсбургского университетов, была Фултбрайтовским степендиатом в Гарварде, вела авторскую колонку в нескольких периодических изданиях.

Що відбувається сьогодні в Україні? Як розвивається наша сучасна література – у рамках традицій чи все ж таки намагається випростатися з вузьких кордонів нікому не відомої достеменно норми естетизму та художньої цінності?

“Життя — жорстко відлагоджений Господній бізнес”, — вважає герой роману 24-річного харків’янина Сашка Ушкалова “БЖД”, що його автор презентував у клубі “Лялька”.
Як музичні ілюстрації до твору звучали композиції проекту “Труба гітарі”. Перша назва роману мала бути “Гагарін” (так звати героя, який літав з висоти кількох поверхів), але плани поламав Любко Дереш, який надрукував свій роман, де вмістив фото Гагаріна. За словами Сашка, це навіть на краще, бо твір отримав нову концепцію, майже нову філософію БЖД.

Про завершення, результати й перспективи акції-натяку “2006 — рік української книжки в Україні”

Плетиво з імпровізацій і цитат

Оксана Забужко не любить забронзовілих класиків і письмеників із надутими щоками — вона їм цілковита протилежність. Дивовижно, до того, як усміхнена пані Оксана відчинила мені двері своєї київської квартири, я саме такою її і уявляла — звичайною і незвичайною водночас. Авжеж: Забужко — авторка «Польових досліджень з українського сексу», книжки, яку Вадим Скуратівський назвав «єдиним літературним скандалом в українському письменстві кінця тепер уже минулого віку»; українська письменниця, тексти якої не потребують рекламування (ще не написані нею, вони уже мають потенційного читача); філософ, чиї наукові розвідки прегарні авторською пошуковістю і глибиною думки; дуже жіночна жінка, що полюбляє вишукані прикраси і хороший макіяж; вельми дотепна і смілива людина, що може на якихось політичних телепрограмах на кшталт «Свободи слова» Савіка Шустера побороти словом непоборних кравчуків-скориків-шуфричів. І вже по першій хвилині нашої розмови мені лишалося лише пити разом зі швейцарським чаєм її мову (як влучно в «Автостопі» — «хранителька полумертвої мови») і дивовижну щирість, відкритість, з якою Оксана Забужко розповідала про свою нову книгу (таки книгу, а не книжку), яку готує до друку видавництво «Факт», — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». А вже по другій годині нашої розмови — додалося й інших цікавих тем.

Цю книжку можна вважати заключною частиною моєї «дослідницької трилогії» — п’ятнадцятилітнього, завдовжки якраз в історію української незалежности, «інтелектуального роману» авторки з класиками, перші дві частини якого, присвячені І. Франкові й Т. Шевченку, побачили світ, відповідно, 1992 й 1997 року. Уважний читач усіх трьох книжок напевно помітить і прихований «екзистенційний» лейтмотив, який вів авторку крізь усі ці роки, — за допомогою класиків, скілька змога відреставрованих-відчищених від фальшивих ідеологічних намулів, вибудувати для себе ту, як висловлювались наші патетичніші попередники, українську «Державу Духа», що її в реальності пострадянської держави, званої Україною, якось ані гич не проглядалося. Це можна називати «ідеєю», «міфом» а чи «вірою», можна простіше — тожсамістю, духовним громадянством, якого насущно потребує кожна нормальна людина: потреба, котра в листопаді 2004-го вихлюпнула мільйони українських громадян на вулиці лавиною морального протесту й котру письменник еґоїстично загоджує в собі за допомогою книжок — чужих і власних.

Що несе в собі білінгвізм? Чи вважати поліглотом бабусю з м’ясного ряду на Бессарабці? Чи більший культурний потенціал білінгвічних киян порівняно із монолінгвічними пітерцями? Як відрізнити суржик від білінгвізму? Як розібратися в проблемі, не торкаючись політики?

СТАТТЯ, ВИГОЛОШЕНА ЯК ВИСТУП НА КОНФЕРЕНЦІЇ "НОВА УКРАЇНА В НОВІЙ ЄВРОПІ"

ІНТЕРВ"Ю З ЛЕОНІДОМ ФІНКЕЛЬШТЕЙНОМ

ІНТЕРВ"Ю З ОКСАНОЮ ЗАБУЖКО