ОКСАНА ЗАБУЖКО: «УКРАЇНА – ПАТОЛОГІЧНО ВАРВАРСЬКА КРАЇНА»

Оксана Забужко
Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Оксана Забужко
Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період

Оксана Забужко
Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Оксана Забужко
Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика

Оксана Забужко
Let my people go: 15 текстів про українську революцію

Оксана Забужко
Польові дослідження з українського сексу

Оксана Забужко
Друга спроба. Вибране

Оксана Забужко
Сестро, сестро

Оксана Забужко
Репортаж із 2000-го року. Збірка статей

Оксана Забужко
Казка про калинову сопілку

Оксана ЗАБУЖКО: «Україна – патологічно варварська країна»
2007 рік для письменниці Оксани Забужко має стати напрочуд продуктивним.
- Думала, що “Notre Dame d’Ukraine” вийде ще минулого року, - розповідала Оксана Забужко кореспондентові “ВЗ” за горнятком кави (вона пила чай з медом - другий тиждень лікувала застуду) у своєму київському помешканні. – У видавництві “Факт”, де книга уже четвертий місяць, кажуть, що у неї – складна верстка: рукопис мав 500 сторінок, а друком вийде близько 700. Це – капітальна праця, заради якої я відклала роботу над романом “Музей покинутих секретів” і присвятила їй набагато більше часу, ніж розраховувала - понад два роки. Книжка про Лесю Українку – мій давній моральний обов’язок, борг перед рідною культурою. Зрозуміла: якщо не допишу її зараз – не допишу ніколи... Торік було пекло – у мене вийшло п’ять книжок у різних країнах: у Швеції та Німеччині – “Польові дослідження з українського сексу”, у Чехії – “Сестро, сестро” (потрапила у Празі в список книг року), в Ірані – “Казка про калинову сопілку” (на фарсі!)... Поїздки, виступи, інтерв’ю... А цього року за кордоном виходить ще більше перекладів моїх книжок – в Італії, Голландії, Фінляндії...
- Кажете “давній моральний обов’язок”?..
- “Notre Dame d’Ukraine” - це спроба не тільки нарешті перепрочитати і відчитати Лесю Українку, а й відповісти на питання: чому вона так і залишилася в українській культурі чужинкою? За п’ятнадцять років незалежності України не вийшло повного зібрання її творів. За ці роки ми втратили поняття і концепт літературної спадщини й того, що вона належить до культурних потреб сьогодення. У цьому плані ми – патологічно варварська країна. Чеська перекладачка, працюючи над книгою “Сестро, сестро”, приїхавши в Україну, не змогла придбати в книгарні “Кассандру” Лесі Українки (цей твір потрібен був їй для роботи над моєю “Інопланетянкою”). Який шок відбувся в людини з Європи! Приїхавши в Україну, вона бачить гарне європейське місто, купу дорогих автомобілів (набагато більше, аніж у Празі чи Відні), переповнені кав’ярні й ресторани... Але обличчям будь-якої європейської столиці є книгарні, а не ресторани. На всю Україну книжкових магазинів менше, аніж їх є у Варшаві... У наших книгарнях як сіно-солома лежить продукція північного сусіда - без розбору, класифікацій, рубрикацій. Література у нас – усе, що написано й надруковано. У будь-якій європейській країні класика видана у всіх можливих варіантах: повні зібрання творів, академічні, вибрані, адаптовані, у шкіряних палітурках, у кишеньковому форматі, для школярів, для читання у ванній, ліжку, літаку... А в нас класики немає, а, отже, немає історичної пам’яті й культури!
Уже виросло ціле покоління, яке переконане, що українська література починається з 1991 року. Плюс Шевченко. І ми не замислюємося над тим, наскільки це дико. Втрата культурної пам’яті, яка не репродукується від покоління до покоління, прирікає нас на тиражування “совка”. Молоді люди лаються цим словом і водночас не свідомі того, що дублюють ті самі моделі – поведінкові, цінносні... Так, як починав “совок” – усе до 1917 року було залите чорнилом, так і ми починаємо - від 1991 року...
- І ви взялися рятувати країну?
- Що я можу зробити? Лише написати книжку. Через Лесю Українку у мене вийшла ревізія погляду на історію української культури. Двадцяти драм Лесі Українки сьогодні навіть філологи не знають. Часом в інтелігентських компаніях проводжу забавку – кажу: “Усі знають, що Шекспір написав 23 драми”. Обов’язково знаходиться хтось, хто називає, якщо й не 23, то принаймні 20 чи 21. Та досі не зустріла ні однієї душі, яка назвала б усі 20 драм Лесі Українки... Коли Янукович говорить про “Анну Ахмєтову” - усі сміються. А своєї спадщини абсолютно не свідомі.
- На якому етапі робота над романом “Музей покинутих секретів”, над яким ви почали працювати чотири роки тому?
- Залишилося три розділи. До кінця цього року роман вийде друком. Німецькі права на нього уже продано, я як автор навіть аванс отримала. Після того, як торік “Польові дослідження...” мали у Німеччині комерційний успіх, тамтешній видавець купив права на мій наступний роман. Не шкодую, що відкладала написання “Музею...” – мені потрібна була психологічна дистанція. Цей роман з тих, які пишуться роками. Епічний твір, в якому у хід йде історія трьох поколінь. За умов дикоростучого видавничого ринку наші письменники ведуться на приклад Донцової-Мариніної і щиро вважають, що кожного року треба штампувати по роману. Це – один із способів занапастити свій талант. Донцова й Мариніна тут нічим не ризикують... А Прохасько із Жаданом ризикують. Роман – живе створіння, яке розвивається за своєю внутрішньою логікою. Твої герої часом просять тайм-ауту, часом вимагають студій і дослідницької роботи. Пишучи “Музей покинутих секретів”, мені довелося студіювати військову справу, медицину, торгівлю антикваріатом... В архівах і бібліотеках вивчала історію УПА, брала інтерв’ю у реальних людей...
- Щоб попрацювати над “Музеєм...”, ви на два місяці заховалися в австрійських Альпах. Що відчуваєте, щоразу повертаючись із-за кордону на батьківщину, отримавши тут “дозу реальності”?
- Ніколи не покидаю Україну настільки, щоб втратити почуття реальності. Не виїхала б на більше, ніж на два-три місяці. Бо це було б уже екзилією - недобре для мови, психологічного самовідчуття. Та, якби не була включена в європейський “мейнстрім”, мій погляд на українську ситуацію був би набагато депресивнішим. Головна проблема української реальності в тому, що тут немає потреби в професійному рості. У цьому корінь усіх наших проблем. В Україні від тебе не вимагають постійного росту й вдосконалення. Немає потреби бути все кращим і кращим. Стеля, вище якої немає об’єктивної потреби стрибати, – тепле місце в офісі і тисяча чи дві тисячі доларів зарплати. Увесь твій досвід - не просто подорожніх нотаток, а досвід людський, іншої візії, інших поглядів, з яким хочеш принести користь своїй країні, нікому не потрібен. Він викликає лише роздратування. Про це вам скаже кожен українець, який у тій чи іншій формі має європейську кар’єру. Слава Богу, кордони більше не на замку. І таких людей чимало.
Я червонію від того, що доводиться вислуховувати від європейської професури про українських студентів, які їдуть вчитися за кордон. Ці хлопці і дівчата – покоління, яке виросло на рефератах, скопійованих з Інтернету. Знань – нуль, самостійного мислення – нуль, навиків самостійної роботи – нуль, а поріг претензій – колосальний. Українська школа побудована на тому, що діти “здирають” реферати. А вища освіта – взагалі торгівля дипломами...
Добробут цивілізованих країн у ХХІ столітті базується на новітніх технологіях, тобто на мізках. І можна не мати газової труби. Через 10-15 років Росія зі своєю трубою вилетить у велику трубу. Це – неминуче. У ХХІ столітті перспективи за тими країнами, які заробляють міз-ка-ми! А країни, які не плекають освіти, приречені на африканський статус. Саме це вкидає мене у найбільшу депресію.
- Від поповнення “європейської сім’ї” Румунією і Болгарією загострилася дискусія стосовно можливого-неможливого вступу в Євросоюз України. Як дивитеся на нашу євроінтеграцію?
- Позитивно. Та хто ж нас таких туди візьме? Звичайно, прикро, коли обговорюють Румунію й Болгарію, які є набагато біднішими, ніж Україна. Після відвідин Румунії я відкрила для себе другу після Росії країну, з якої приємно повертатися додому. Але у тій же Румунії є прошарок інтелігенції, інтелектуалів, які виробляють стратегічні плани розвитку своєї країни. У нас цього немає. У нас тягаються за барки Петі-Васі, Колі-Юлі, Тані-Мані... Відсоток людей, які мислять по-державному і які задумалися б над тим, як реформувати країну, над стратегією розвитку на 10-15 років, - мізерний. Президент нібито мав у цьому напрямі добрі наміри, але сказав “А”, та не сказав “Б”. Не було розроблено жодної реальної програми – ні повернення на батьківщину усіх тих мізків, які “брейн-дрейнулись” (десятки тисяч людей роками сидять на валізках – і кандидати наук, і доктори), ні розвитку освіти й науки... Бідна, нещасна, обдерта, злиденна, брудна, циганська Румунія, на відміну від нас, про все це думає.
Українське суспільство впало у напівварварський стан. Коли говориш з людьми поодинці, нібито усі притомні, цікаві, погоджуються. Але окремо взяті люди – не суспільство. Вони можуть самоорганізуватися і вийти один раз на Майдан. А що після цього?
- У цьому контексті кажуть, що українцям бракує національної ідеї...
- Це – ще один фетиш. Рецидиви радянського мислення. Ортега-і-Гассет найкраще визначив національну ідею: “Національна ідея – це не те, що нація думає про себе в часі, а те, що Бог думає про неї у вічності”. Перед тим, як говорити про національну ідею, українцям слід розібратися з національною ідентичністю, культурною пам’яттю і історією. Як писав Тарас Шевченко, “хто ми, чиї сини, яких батьків”? Після Майдану у суспільстві відбуваються цікаві процеси, та їх ніхто не вивчає. Я змирилася з тим, що мені припало жити у перехідний період.
- В одному з попередніх інтерв’ю ви сказали мені: “В Україні не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки”. Хто повинен її виробити? Сучасні творчі жінки?
- Посилатимуся на свою книгу “Notre Dame d’Ukraine”, в якій пишу й про ці моделі. Які були, та які нам невідомі. В Україні опустили шлюб Лесі Українки, її стосунки з Климентом Квіткою, молодшим від неї на десять років. Це була дуже гармонійна пара, безумно цікавий шлюб. Як можна заглушити кобіту? Або ославити її шлюхою – як Марка Вовчка, або віднести до категорії хворих, а відтак сексуально нецікавих жінок. Насправді Леся Українка користувалася шаленим успіхом. Філософія її любові, те, як вона будувала свої стосунки з чоловіками, - дуже цікаво. Це ж вона з Квітки зробила найвидатнішого фольклориста ХХ століття. Цікаво читати його листування, спогади про Лесю. Відвдовувавши понад чверть століття, Квітка вирішив на старості років одружитися зі своєю аспіранткою - повіз її на могилу до Лесі Українки й, помовчавши 15 хвилин, сказав: “Леся дала згоду на наш шлюб, але щасливими ми не будемо”... З таких історій у нормальних країнах пишуться книги, знімаються фільми. Маленькі дівчатка й хлопчики вивчають це у школах, виховуючись і формуючи свою чуттєвість. І коли я кажу, що не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки, не маю на увазі, що цих моделей немає. Навпаки, їх по саме нікуди. Тільки копнути. Та, як писала Ольга Кобилянська, “страшна наша темнота”.
- Чи доводилося вам у нашому “чоловічому” суспільстві йти на поступки?
- Не люблю поступатися. Я послідовно роками виборювала собі це право. Ніяк не забуду привітання з Днем незалежності від Андрія Куркова, який зателефонував мені і сказав: “Вітаю з незалежністю, зокрема з твоєю незалежністю від цієї країни”. Перед будь-якою молодою жінкою стоїть одна проблема: що вона не робила б і не говорила б, її все одно цінуватимуть за зовнішністю. У сексапільний вік жінці потрібно доказувати, щоб прочитали те, що вона пише. Пригадую, як мене це шокувало вперше. Мені було 26, я прийшла з науковим керівником до секретаря вченої ради, щоб мою дисертацію поставили на захист. І чую на свою адресу: “Така симпатична, й дисертацію написала?”. Тому доводилось доводити з принизливим відчуттям. Та поступатись - ніколи. З роками ця проблема знімається. Ти переходиш в іншу категорію - коли, як казала Мері Кей, важить уже не те, як виглядаєш, а те, яка ти особистість. І я після сорока почуваюся комфортніше – суспільство уже дозволяє мати власну думку. Злобно потираючи руки, кажу: “От і відіграюся у старості”. Відомим старухам після 60-ти взагалі все можна. (Сміється. – Г. Г.).
- Ваша творча тезка - режисер Оксана Байрак - сказала мені в інтерв’ю: “Сильна жінка буде щасливою тільки поруч із чоловіком, з яким вона почуватиметься слабкою”...
- Погоджуюся. Більше того, сильна жінка шукає саме такого чоловіка. Такого, який грав би тата, няньку (вмів би це робити з почуттям гумору, граційно, ненав’язливо), який розумів би всю міру її вразливості, поруч з яким можна було б скинути усі свої соціальні панцири і почуватися дитиною. Хоча ця формула не тільки жіноча. Це й чоловіча реверсія: сильному чоловікові також потрібно скинути костюм, розпружити краватку, він теж хоче, щоб його пожаліли, погладили по голові. Родина, на відміну від соціуму, - не те місце, де треба проявляти силу. Якщо починається гра характерів і війна статей, така родина не варта “заходу”. За порогом дому достатньо приводів для боротьби за самоствердження. Коли в мене в особистому житті починалася боротьба за самоствердження, я тему закривала.
- Чим ви себе балуєте як жінка?
- У мене є своєрідна колекція сережок – декілька десятків. Серед них є улюблені, талісмани... Балую себе дорогою косметикою і парфумами. Люблю відвідини стиліста – з бабським “трьопом”. Маю ритуал при гарному настрої ходити в дорогий японський чи в’єтнамський ресторан. Шопінгу не люблю – мене вбиває непропорційна затрата часу: коли дві години пролазиш, а купиш одну блузку.

Коментарі

Залиште коментар