Тамара Гундорова. Кітч і література

Тамара Гундорова
Кітч і література

ІЗ ПОГЛЯДУ історії світової літератури очевидно, що після утвердження романтизму як напряму всі опінії про автономність мистецтва виявляються насправді психокультурною ілюзією. Вдало зімітовані симулякри (копії) – значно тривкіший вид мистецтва, здатний задовольнити смаки і “професійного” читача, й любителя.

В Україні Тамара Гундорова як дослідниця кітчу в літературі фактично є першо­прохідцем. Вона вивчає кітч як явище, передусім, властиве художньому мистецтву.

Щоправда, Т. Гундорова також не здійснює кардинального розподілу, акцентуючи на залежності кітчу від суспільного розвою. Зокрема, в українському соціумі найяскравішим його прототипом, звичайно, є Вєрка Сердючка як свідома “Леді Кітч”, що стала для українського суспільства лялькою, яка бавить і якою воно бавиться. Цей образ-тотем творить ілюзорність добробуту й щастя в часи тотальної травмованості. Водночас це образ анти-Мадонни (як заперечення глобалізації) й анти-Барбі в контексті іміджу жіночності. Зрештою її модус є легкопрочитуваним, натомість кітч, як чортик, ховається в кожному виді мистецтва, щоб за нагоди вигулькнути (Т. Адорно), насправді потребує професійного декодування.

Наразі немає оптимального трактування, що таке кітч як явище. Досі точаться суперечки: чи це просто “поганий смак”, чи породження естетики романтизму, чи продукт індустріальної революції. Кітч як поняття ввійшло у вжиток у ХІХ сто­літті. Разом зі змінами літературних напрямів, як вірус, еволюціонує і кітч, зрештою зводячи правило до алгоритму, що ми тією чи іншою мірою є “кітчменами” у споживанні й співтворінні кітчу. Творячи навколо себе гарну реальність, яка не потребує особливих розумових затрат, згоджуємося на відтворення бажаного світогляду й переживаємо пародійований катарсис та ерзацне задоволення. Натомість не варто ідентифікувати кітч як “мистецьке звалище”: він має значну владу імі­тувати, спричинятися до сатисфакції не лише естетичним вимогам най­легших сма­ків, а й створювати ідеали для середнього класу, охопивши майже всі сфери життя: політику, релігію, спорт…

Кітч як явище переслідує й ук­раїн­ську літературу, вкорінившись уже у витоки її становлення як такої. Вимушений в імпер­ський час коло­ніальний кітч, у якому, починаючи від “Енеїди” І. Котляревського, обігрують дискурс імперії і влади. З часом, що­правда, він утра­чає свій по­д­вій­ний код і ре­дукуєть­ся як “ма­ло­ро­сій­сь­кий стиль”. Жіночий кітч сприй­мають як “марлітівський стиль” від­межованої літератури, на­писаної жін­ками. Гендерні стереотипи, приписані фе­мінному письму, зрештою ототожнили цей винесений на папір світ-у-собі з масовою літературою, навіть не зважаючи на те, що саме жінок (Ольгу Кобилянську й Лесю Українку) дослідники модернізму вважають першовідкривачами цього напряму в українській літературі. Прагнення втекти від кітчу проявляється доволі помітно в молодомузівських сецесіях, що в модерних спробах опоетизовують сум і красу, національну романтику впереміш з еротизмом. Натомість підтверджують максиму – від чого втікаєш, те тебе й наздожене.

Яскравіше “кітчевим” був для історії нашої літератури соцреалізм, сповнений романтичного пафосу й героїзму, про який Джон Стейнбек писав, що все відбувається під “фіксованим поглядом гіпсового, бронзового, намальованого або вишитого ока Сталіна”.

Узявши за підґрунтя еклектизм, як зауважив свого часу Ліотар, кітч стає культовим явищем: “Ми слухаємо reggae, дивимося western, обі­даємо в “МакДональдзі”; в Токіо пахтяться по-французьки, в Гонконзі одягаються у стилі ретро; знання – це те, про що запитують у телевізійних іграх”. Зрештою таким воно і є, наше “суспільство спектаклю” – симуляції естетики, позбавленої справжності її внутрішнього переживання.

Коментарі

Залиште коментар