Задоволення бути "дибілом"

Михайло Бриних
Шахмати для дибілів

Містика, педофілійні підозри, геніальність і шпигунські інтриґи – ось лише маленька частка сюжетної канви нового роману Михайла Бриниха, цьогоріч відзначеного 3-ю премією конкурсу «Коронація слова». Але якраз сюжет у ньому важить не багато, адже роман цей – не що інше як шаховий підручник для нового покоління, під зав’язку напханий органічною для київської сміхової школи лексикою (тобто суржиком). В основі сюжету – «шахматне» виховання маленького хлопчика Міші простим маґазинним охоронцем доктором Падлюччо, здобрене описами шахових дебютів, гамбітів, ґросмейстерських поєдинків, що стали класичними. До «Шахмат для дибілів» можна добирати різноманітні означення: роман виховання (як зазначено в анотації), роман-лабіринт (вихід із якого пролягає в наступний роман, на що прозоро натякає фінал), функціональний роман, нарешті – роман-гра в усіх сенсах цього слова.

Щоб зрозуміти логіку написання цього твору, треба хоч трішки знати самого автора. З одного боку, він – учасник шахового турніру Blaszczak Memorial у Вроцлаві 1990 року, на якому посів почесне 96-те місце, а з другого – письменник, критик, телеведучий, людина гострої іронії і не менш винахідливої розмовної мови. Тому писати в стилі «Шахмат для дибілів» для Бриниха – це все одно що розмовляти із самим собою вголос. Ось і виходить, що діалог наставника – доктора Падлюччо (саме так, до речі, Бриних назвав свій блоґ на сайті www.livejournal.com) і маленького генія «шахмат» Міші (Бриниха?) – це безперервна гра із собою, лише з творчої необхідности втілена у слова – для читача, що ніби підглядає за таїнством гри-із-самим-собою у щілинку книги, не підозрюючи, що за ним самим не менш безсовісно підглядають із її безодні.

Власне, «шахмати» і є безоднею. Чи не найпереконливішим місцем роману стали класичні шахові баталії, про які, щоправда, не було б так цікаво читати без блискучих метафоричних пасажів Бриниха, на кшталт «в началі цієї віртуозної, як прижок матацикліста через велику кітайську стіну, атаки білі жертвують каня: 17. Ne4-f6+ (напомінаю, що це не плюс, а шах, тоість – угроза дать каралю в диню)». Бриних, устами доктора Падлюччо значно підперчує пісну шахову теорію, в результаті, наприклад, класичний дебют Уйтелки представлено так: «саме аутічне шахматне начало, плод снобізма і лузєрского унинія». А про ХІХ століття зауважено таке: «жадность у 19-му столітті (...) щиталась нормальнєйшим людським рефлєксом, одним із небагатьох, що отлічає созданіє Боже від галімої абіззяни». Читати «Шахмати…» корисно для саморозвитку, а, крім того, це нагода насолодитися шикарним зразком сучасної сміхової культури. Якраз той випадок, коли відчути себе «дибілом» – велике задоволення.

Високочолі дослідники могли б угледіти в цьому романі чимало цікавого матеріалу для своїх теоретизувань щодо української літератури. Водночас, на відміну від багатьох новочасних романів, Бринихові «Шахмати…» читатимуться однаково легко й невимушено як у метро, так і при світлі старезних бібліотечних ламп.

Коментарі

Залиште коментар