Роман з перервами на шахи

Михайло Бриних
Шахмати для дибілів

Анотація до книги запевняє, що це - «класичний роман виховання з властивостями шахового підручника та містичного трилера, який пропонує читачеві зазирнути у найпотаємніші закамарки світобудови». Що сказати на це? По-перше, роман аж ніяк не класичний, по-друге, аж ніяк не роман. Це притаманна постмодерній літературі нова форма, що не вкладається у структурні рамки класифікацій. Іронія, кітч та бурлеск, есхатологічні мотиви та карикатурний відбиток дійсності – підбірка таки не для дебілів.

Мова «роману» парадоксальна – автор та головні герої “ізлагают” шляхетні міркування про тонкі матерії за допомогою колоритного суржику: «Він був поглощон поглощенієм чіпсів – так міг би подумати сторонній наблюдатіль, позбавлений чуття стилю і нездатний проникнути в тайні закамарки дєцкої душі»… Таким чином ми знайомимося з головним героєм, дибілом і генієм за сумісництвом, «златокудрим мальчіком» Мішею. «Охраннік» супермаркета Васілій перевтілюється у таємничого доктора Падлюччо, який навчає мальчіка тонкощам і премудрощам шахів. У цьому є певна шизофренічність, адже всі герої (крім секс-бомби «магазінного разліва» прибиральниці Валінтіни і архетипового Колі-алкаша) можуть здатися розщепленням самого автора, який насправді має «в реалі» ім’я Михайло і та нік Доктор Падлюччо в гіперпросторі.

У книзі «Кітч і література» Тамара Гундорова називає подібні явища «суржик-кітч». Він «оформлює і постійно репродукує колоніальність», коли йдеться про мову «Енеїди». Постколоніальний «суржик-кітч» Бриниха відтворює наслідки пережитої колоніальності, адже подібний мовний гібрид є надзвичайно поширеним нині. Лише для автора це не наївний кітч, а зумисний, інструмент іронічної гри. Цей текст - суцільний стьоб. Часто трапляються пародійні та несподівані порівняння, гідні увійти до збірки філософських сентенцій суспільства споживання: «Кажда свобода – ето обмеження її горизонтів; без етого свобода тіряє свої властивості, як просрочений йогурт». Бурлеск завжди був надійним засобом у боротьбі з банальністю.

«Роман» зав’язаний навколо шахів. Велика його частина – це дійсно шаховий посібник, який навіть може чогось навчити. Там є схеми та описи ходів майстрів, класичні дебюти шахових партій, знання яких дозволить удосконалити власну техніку гри. Основна частина «Шахмат для дибілів» складається з «лєкций» про «фігури та їхні основні повадки», «шахматні дибюти» (із власною термінологією Доктора Падлюччо цілковито у стилі Леся Подерв’янського, наприклад тип «полуоткритих начал «Срака-мотика» або «ниправильні дибюти Банзай на ровном мєстє»). У цих розділах сюжетну динаміку не звинуватиш у перевищенні швидкості. Замість дії ми бачимо лише комбінації ходів, графіки шахівниць та бурлескні рефлексії автора. Треба неабияк напружитись, щоб прослідкувати за текстом. Напевне, для того, аби робити паузи в читанні на гру в шахи.

Поруч автор подає філософське осмислення описаних шахових прийомів мішаниною з мови життєвих прототипів Сердючки, затертих бюрократичних кліше та візерунчастої мови східних мудреців: «Надіюсь, мій антропологічно формірующийся друг, ти зможеш не расплєскать ці каплі настояної вєками мудрості... » Інколи вони здаються смішними, але цей стиль швидко набридає. Надмірна декоративність фраз, парадоксальне поєднання низького стилю та високого смислу втрачає свій вибуховий ефект, коли читач звикає до такого наративу. Цей комізм має здебільшого ситуативний характер: гра слів, але не смислів, стилістично смачні витребеньки, але за ними не стоїть нічого більшого. Фрази на кшталт «Я хочу, шоб ти не тупо кліпав, як нєрвний паралітік, а шоб очистив свій внутрішній погляд» неможлива в реальному житті. Може, й справді, «фішка в тому, що фішки немає», як писав про «Шахмати» один із критиків. Але оригінальній формі явно бракує захопливого змісту, тривимірності, деавтоматизованих сюжетних ходів.

Шахові фігури – найяскравіші персонажі книги. Тут усе, як у житті. Шахи – «то вивернута шинелька нашого міра, в якому каралі плюють на народ, жирують і льогко провтикують державність, суверенітет та інші націєтворчі чинники». Втім, шахи завжди спонукали до філософського споглядання “сєго брєнного міра». Але повчання тепер ніхто не сприймає серйозно, тому автор подає філософію під гострим соусом стьобу. Проте вся “правда жизні» на шахівниці, як на долоні: «Кароль – це безвольне і трусліве чмо, яке всігда винне у твоєму програші». Про владу в реальному житті частенько висловлюються аналогічно. Прихованих смислів у «Шахматах» – хоч греблю гати.

Роман ховає справжню історію походження шахів за апокрифічною версією, за якою перські мудреці «стирили» шахи з кишені Бога, накурились опію і створили єдиний корпоративний стиль для фігур (нотки Пєлєвіна нікому ще не заважали). Коли читач дізнається справжню, інфернальну версію, тоді сюжет перетворюється на нову Матрицю, де Міша стає Нео, обраним, який має урятувати цей світ.

Втім, це – щирий постмодернізм. Текст насичений образами з масової культури (між іншим, за версією роману всі голівудські фільми фінансуються самим пеклом) – від Термінатора до Волдеморта. Також відчитуються певні алюзії на «Ім’я троянди» Умберто Еко, Леся Подерв’янського, Дена Брауна та Матрицю. Це – вдалий хід автора, бо він переграє, пародіює і передає образи маскульту в незвичному та цікавому ракурсі.

Книга не існує окремо як літературний твір, оскільки шаховий посібник відіграє у ньому велику роль. Сказавши так, я тим самим погоджуся із Р. Семківим, який порівнює «Шахмати» з «Кухнею егоїста» Світлани Пиркало — книжкою, що поєднала в собі збірку есеїв та посібник із кулінарії. Втім, чи вдасться приготувати щось путнє «за Пиркало», не знаю, як не знаю, чи вдасться опанувати гру в шахи «за Бринихом».

У книзі трапляються психологічні експерименти, проте, сам твір – це експеримент літературний. Від цього потерпів сюжет, який наприкінці книги все-таки виявляється, бо на початку він дещо млявий і слугує прив’язкою до квазіфілософських шахових розмислів. “Роман виховання» чомусь акцентує більшу увагу на вчителеві і його плетінні словес навколо шахової тематики, тоді як учень залишається у тіні й лише інколи повідомляє про маленькі перемоги на шляху свого розвитку. Або ж ми дізнаємося, як пильно й уважно він розглядав обкладинку Плейбоя з Іреною Карпою. Весь удар лекцій потрапляє на читача, і якщо він не тямить у шахах, або не дуже хоче засвоювати премудрощі дебютів замість споживання фабули, читання стає надзвичайно важким. Якби ці партії розігрували у книзі, а не наводили їхні схематичні описи з розпливчастими зауваженнями, все було би жвавіше. Можливо, ефективно було б подати лекції у додатку, для зацікавлених, щоб не обмежувати читацьку аудиторію роману молоддю, зацікавленою лише шахами чи творчістю Бриниха. Втім, це неможливо, бо знищило б усю суть оригінального авторського задуму.

Книга не може претендувати ані на масове чтиво, ні на роман для інтелігенції. Вона інша і створює власну нішу, залишаючись цікавою як експеримент. Така художня аномалія має свій сенс, проте голої (хоч і блискучої) стилістики замало для шедевру. Втім, не обій2шлося й без винагород: книга «Шахмати для дибілів» здобула 3-ю премію «Коронації слова - 2008» і увійшла до п’ятірки фіналістів Книги Року Бі-Бі-Сі 2008. Авторитетний обкладинковий блог The Book Design Review визнав її обкладинку однією із найкращих серед видань 2008 року.

Коментарі

Залиште коментар