“Стежку вздовж ріки” написано як інтелектуальну головоломку

Маріанна Кіяновська
Дещо щоденне

Маріанна Кіяновська
Стежка вздовж ріки

Іще зовсім недавно предметом жвавого обговорення літературної громадськості була поетична книжка Маріанни Кіянов­ської “Дещо щоденне”. Поетка вкотре переконливо доводить, що вміє здивувати свого читача: наприкінці минулого року ви­йшла друком перша прозова спроба авторки – збірка новел “Стежка вздовж ріки”. Її новели переповнені метафорикою і дещо незвичною стилістикою, вони подекуди розпливчасті та розмиті, проте така плинність і загадковість аж ніяк не позбавляють їх поетичної гармонії. Численні повтори, риторичні запитання, еліптичність і свідома гра слів дозволяють читачеві поринути вглиб водної стихії “Стежки вздовж ріки”.

Про те, хто ж керує рукою пое­та, “зраду поезії”, Гоголівські мотиви, жінок-сфінксів і любов у розумінні письменниці – в нашій відвертій розмові з Маріанною Кіяновською.

Я не насмілилася б сказати, що “рукою поета водить Бог”

– Літературний текст не може бути написаний, якщо він не пропущений через призму автора. Адже, не побоюся стверджувати, що в усіх творах світової класики автори були тільки співтворцями. То хто ж керує рукою поета?

– Хтось дуже відважний, не пам’ятаю хто, колись посмів сказати: “Рукою поета водить Бог”. Я на ці слова не наважилася б. Узагалі питання про природу творчості – одне з вічних, воно – в одному ряду з питаннями про природу Любові, Смерті, Свободи… Бо хіба ми знаємо, що таке Логос? Ми його інтуїтивно вгадуємо. Ми лише здогадуємося про деякі його властивості. Але хіба ми бодай щось знаємо про його природу? Ми ж навіть про людський інтелект майже нічого не знаємо, хоча штучний інтелект – це вже практично наша реальність. За логікою, відповідно до науки про природу речей, тільки-но людина потрафить втямити, чим є Творення (Творчість), homo sapiens, що вже й так бавиться у клонування овець, захоче клонувати Всевишнього. І як тут не згадати Вальтера Беньяміна з його славнозвісною статтею “Твір мистецтва в епоху технічної відтворюваності” (1936), в якій він абсолютно безжалісно ставить питання про те, що розтиражований шедевр утрачає свою особливу ауру (і, по суті, ніби перестає бути творінням). Зрештою, ще Геракліт відчував колосальну різницю між словом, сказаним усує, і Словом, яке у світі, де “все тече, все міняється”, залишається рівним собі. Твердження, що нібито “в усіх творах світової класики автори були тільки співтворцями”, складно спростувати, та водночас воно все надто спрощує. Бо, скажімо, Ролан Барт доводить, що джерело текс­ту міститься не в письмі, а в читанні. А відтак поряд із запитанням “Хто ж керує рукою поета?” могло б закономірно опинитися запитання “Хто керує мізками читача?” До речі, говорю це цілком серйозно.

– В одному з інтерв’ю, ще до опублікування прозової збірки, ви доволі таки різко висловилися про прозову творчість. “Звичайна мова – це зрада поезії”, – казали тоді (щоправда, йшлося про збірку верлібрів із назвою “Звичайна мова”). То що ж змусило вас зрадити поезії?

– “Стежка вздовж ріки” – і за своєю суттю, і за структурою, і за внутрішньою логікою, і за характером мови – насправді пое­ма, як і “Мертвые души” у Гоголя чи, наприклад, “Москва-Петушки” в Єрофєєва. До того ж, коли йдеться про мої слова стосовно “зради поезії”, чомусь постійно спрацьовує ефект поламаного телефону. Ви також зрозуміли мої слова зовсім неправильно. Я говорила, що писання верлібрів (до речі, тоді взагалі не говорила про прозу!) останнім часом перетворюється на полегшений спосіб письма. Це не стосується справжніх поетів, наприклад, Герасим’юка, Малковича, Лишеги, це стосується тих, хто не до кінця розуміє, чим є поезія, і чим є в поезії верлібр. Графомани пишуть також і римовані віршики, проте нині рими вже не в моді, а графомани дуже враховують кон’юнктуру, жваво відгукуються на віяння часу. Отож я, колишній член ТУГ (Товариства Усамітнених Графоманів), вирішила випробувати себе в ролі графомана. Так, моя “Звичайна мова” – це зрада поезії, тому вона і “Звичайна мова”. Там тільки декілька справжніх, живих віршів. Решта текстів – сконструйовані, створені механічно. Я побавилася, мені захотілося побути шпачком-пересмішником, у більшості цих віршів наслідувала одного з великих польських поетів. А потім чесно про це сказала. Це справді була забавка, зрада поезії. Зробила це не вперше, бо (так би мовити, у шухляду) регулярно намагаюся імітувати чиїсь голоси, це як вправи для пальців у піаніста. Інша річ, що переважно цього нікому не показую. Але, по суті, роблю те саме, що й живописці, які намагалися опанувати техніку сфумато, наслідуючи великого Леонардо. Наслідування геніїв дає необхід­ний вишкіл. Отож – відповідаючи на ваше запитання – у цьому разі зрадити поезії мене змусили допитливість і бажання навчитися чогось нового.

Якщо в Любові немає Радості, це ніяка не Любов

– У “Стежці вздовж ріки” практично кожна жінка може прочитати шматочок власного життя. Як гадаєте, з чим це пов’язано? І чому рефреном книжки прочитується, що любов – це біль?

– Ой, як ви все цікаво переінакшили… Насправді це книга про корисність перетворення. А Любов – це, в певному сенсі, дорога до перетворення. Одна з метафор цієї книги полягає в тому, що Любов – це стежка вздовж ріки, хоча насправді стежкою вздовж ріки може бути все, що завгодно. Але я стверджую, що Любов – це радість, насамперед радість. У момент народження дитини жінка переживає нестерп­ний біль, але насправді це – неймо­вірна радість. Те саме стосується Любові. Якщо в Любові немає Радості, це ніяка не Любов. Жінки, про яких пишу, неминуче перетворюються і, врешті-решт, приходять до своєї Любові-Радості: і Марта, й Емілія, і художниця, і героїня “Гри у живе і мертве”. Не змінюється тільки Хавва, але на все є причини… Ви кажете, що у “Стежці вздовж ріки” практично кожна жінка може відчитати шматочок власного життя. Що ж, мені дуже приємно це чути. Я вигадала цих жінок, придумала для них голоси… Отже, мені таки вдалося зробити їх хоч трохи живими…

– Тема, яка ніколи не вичерпується, – почуття, якому можна або просто віддатися, або спалити в собі, якщо його не реалізувати, потік свідомості, що викликає мурашки під шкірою від схожості з твоїм світовідчуттям і невимовний дар кохати, подарований лише обраним. Потреба кохання, самотність навіть в обіймах коханого, боротьба зі своїми почуттями, боротьба зі смертю, біль як чинник існування, біль самотності, біль любові, біль утрати, біль спокути гріхів, справжня стихія почуттів... Звідки такі надзвичайно реаліс­тичні й водночас ірреальні сюжети?

– Та ні, навпаки, це сюжети цілком фантастичні. У кожному з цих оповідань присутній момент очуднення, принаймні так я хотіла. Чесно кажучи, постійно намагалася уникнути реалістичності… Як на мене, реалістичність убиває художній образ. Я прагнула сконструювати сюжети-метафори і майже зовсім не думала про те, як вони співвідносяться з реальністю. Усі жінки в цих оповіданнях – у певному сенсі сфінкси, та й чоловіки – теж; але сфінкс – це також метафора. Зрозумійте, в цій книжці все – метафора, до того ж, як на те пішло, в тексті заховано сотні цитат…

– Несподіваним відкриттям для мене став той факт, що у “Стежці…” можна вловити Гоголівські містичні мотиви. Що спонукало вдатися до них?

– У “Стежці…” справді багато Гоголівських відлунь. Насамперед у новелі, в якій стара жінка бавиться Смертю. Але не тільки там… Що спонукало? Зокрема, природа образу Дідіма. Історичний Дідім (один із Дідімів, бо Дідім у цьому оповіданні, як і Тома, як і Марта, як і Мавра, як усі, зрештою, – шреківська цибулина, сфінкс) – це Дідім Сліпець, ранньохристиянський богослов і екзегет, майстер алегорії. Зокрема, він написав “Книгу про смерть маленьких дітей”. Відчуваєте, в чому тут гра? Геній алегорії Гоголь – у чомусь співвідносний із Дідімом, як Тома – у чомусь – із Кафкою. Це ж не спроста Марта так довго шукає дім Томи… До речі, ім’я “Тома” в перекладі означає те саме, що й “Дідім”, а саме: “брат-близнюк”. Та це ключ лише до одного із прочитань. Насправді прочитань закладено дуже багато. У “Стежці вздовж ріки” намагалася сконструювати складний багаторівневий лабіринт. Цю книжку написано як інтелектуальну головоломку. Гоголь – ні­який не реаліст, а великий містик і Майстер перетворення. Без нього (можливо, як і без Кафки) ця книга писалася б зовсім інакше.

Коментарі

Залиште коментар