Леонід Фінкельштейн: "Може, наша країна не знає, що ми їй потрібні?"

Міжнародна книжкова виставка-ярмарок, яка минулого тижня проходила в Українському домі, привабила численних покупців. Вочевидь, цьому сприяла непогана реклама через засоби медіа. Вітчизняний видавець міг бути більш-менш спокійним: його продукція якийсь час не „висітиме" мертвим тягарем у закутках офісу. Трохи продали, трохи заробили, трохи розплатилися з боргами... Проте директор видавництва Леонід ФІНКЕЛЬШТЕЙН не бачить причин для радості. У глобальному розумінні... Якщо книжкові ярмарки перетворюються на основний ринковий механізм у видавничій справі, — це печально. Пан Фінкельштейн переконаний, що українську книжку має утримувати українська влада. Саме вона і повинна дбати про гідну кількість книгарень...

— Пане Леоніде, мандруючи на виставці від стенду до стенду, можна дійти висновку, що окремі видавництва мають чітку стратегію. Наприклад, "Юніверс" видає книжки Нобелівських лауреатів. "Основи" — класику художньої літератури, світову філософію... Чи має "Факт" чітку стратегію?
— Я можу її сформулювати. Ми видаємо досить багато літературознавчих книжок та посібників, наприклад, з математики. Хіба це не є так звана „наукова" ніша? Ми видаємо велику кількість сучасної української літератури. Останнім часом у нас все більше з'являється перекладних книжок. Але це не означає, що у нас "розмита" стратегія. Вважаємо, що це не стільки вибір напряму, скільки наше розуміння гуманітарної культурної політики, яку треба впроваджувати в Україні. Якщо хочете, щоб я її сформулював, то вона звучатиме дуже просто: це видання україномовних книжок, які будуть потрібні в такій дивній, навіть химерній країні, як наша.

— Як вітчизняна химерність впливає на „Факт"?
— Головне гасло нашого видавництва: російськомовний —україночитаючий. Так сталося, що Україна у найкращому випадку двомовна. Не будемо аналізувати причини, то тема окремої розмови... Сьогодні в регіонах говорять різними мовами. Не всі поки що можуть Не всі поки що можуть рідною. Так є, це правда... Але читати українською всі не просто можуть, зобов'язані.
— Я помітила, що у вашому асортименті є російські книжки, наприклад, "Девочка и птице лет”. У якому випадку вдаєтеся до перекладу художнього твору, а в якому залишаєте мову оригіналу?
— Щиро кажучи, мовою оригінала залишили тільки "Девочку и птицелет" Володимира Кисельова. Це єдина російськомовна книжка у "Факті". Але ми це зробили свідомо. Незважаючи на те, що переклад цього твору українською бездоганний. Ми дуже довго думали, якою мовою видавати. Розумієте, для нас це не просто книжка. Це пам'ятник і пам'ятка. Це Київ. Це слава українській Інтелігенції. Це слава автора — батька Леоніда Кисельова. В останній рік життя, прикутий до ліжка, він почав писати вірші українською. Це блискавичний геніальний випадок білінгвізму, Леонід Кисельов був російськомовним українцем, а став україномовним. Це було його переконання. До того ж, це сталося не у дев'яності на хвилі ейфорії, а значно раніше — у тривожні шістдесяті, коли свідомий вибір особистості межував з тюрмою і смертю. Може, тому і видали "Девочка' и птицелет" мовою оригіналу. Книга — як шана...
— Ви намагалися підрахувати, у скількох книжкових ярмарках видавництво "Факт" брало участь?
— Уже навіть не беруся. Мабуть, близько сотні.
— Тоді візьмімо останні ярмаркові роки. Чи впливають вони на асортимент книжок? Зважаючи на це, як виявляється ваша бізнесова жилка?
— На превеликий жаль, впливають. Біда в тому, що ми через наше жебрацтво, через абсолютно ґвалтівну державну політику щодо книговидання користуємося виставками-ярмарками як ринковим механізмом продажу.
— Це майже феодальнегосподарство...
— Безперечно, феодальне господарство. Це страшно, коли на виставці мрієш тільки про ефективний продаж. Не про нові контракти, не про нових авторів, не про нові ринки збуту, а про те, щоб саме на виставці заробити хоч трішечки грошей. А все від жебрацтва, тому що в Україні нема книгарень. В усій Україні книгарень менше, ніж у Варшаві. Перепрошую, але я не маю де продавати книжки... Весь час наводжу такі цифри: в Україні 670 районних центрів і тільки 50 книгарень, які працюють з україномовною книжкою! Тому ми тішимося таким феодальним господарством, як виставка-ярмарок. Ось уже готуємося до львівського Форуму. Видавці люблять його... Спеціально "підганяють" нові книжки, замість того щоб думати, як найкраще представити Оксану Забужко, ЛюбовГолоту чи Леоніда Плюща, який приїжджає з Франції на презентацію... НІ, звичайно, ми будемо представляти наших авторів. Але головна мета — якомога більше продати. Хіба не жахливо? Таким чином виставки-ярмарки впливають на асортимент. Ми не спроможні планувати календарний рік, скажімо, видавати книжки до свят: Миколая, Різдвяних свят, дня радянської армії...
— Радянської, ви не помилилися?
— Радянської. Даруйте, 23 лютого важко асоціювати з днем української армії... Далі у нас 8 березня, потім 1 травня, потім 9 травня... На жаль, у нас не. стільки свята, скільки "празніки". Отже, наш видавничий рік починається 15 серпня і закінчується 15 грудня. От і виходить, що книжки треба видавати протягом цього часу. Інакше лежать мертвим тягарем.
— У вас є улюблені автори?
— Є. Всі автори видавництва "Факт" - мої улюблені. Подивіться на асортимент видавництва: більшу його частину складають молоді автори. Ми також видаємо поезію молоді. Ось недавно вийшла збірка "Цілодобово". Наймолодшому авторові 19 років.
—Видавці нечасто ризикують видавати поезію...
— А ми ризикуємо. Тому що ми тут не на день, не прийшли відпрацювати „енну" кількість грошей і розбігтися. Ми тут доти, доки потрібні країні. Може, наша країна і не знає, що ми їй потрібні... Таке я також припускаю... Нічого, ми їй доведемо.
— Дивлячись на вас, мимоволі зринає в пам'яті асоціація з "Бурею й натиском". Було колись таке гучне літературне угруповання...
—Знаю таке угруповання, але для мене найцікавішими є неокласики. І не тільки тому, що я в захопленні від їхніх текстів. Причина інша. Здебільшого всі вони з російськомовних родин, які обрали українську культуру, аби не бути марґіналами. Моя улюблена героїня — це Лєночка, Олена Теліга, яка свідомо обрала українську мову, будучи в родині російськомовною. Добре, якби сучасні азарови це почули. У нас, слава Богу, велика історія. Є у кого вчитися і є для кого працювати. Є минуле і майбутнє. А значить, є сучасне.
— Ви сказали, що на Форумі видавців у Львові буде Леонід Плющ. Розкажіть, будь ласка, детальніше.
— Починаючи з 2000 року ми працюємо над текстами Леоніда Плюща. До Форуму готуємо чотиритомник його творів. Уже вийшло три книжки. 2001 року — "У карнавалі історії" та "Екзод Тараса Шевченка". Третя книжка, "Прекрасна ложа Хвильового", вийшла торік. Незабаром побачимо четверту. Я вважав за честь повернути Леоніда Плюща Україні.
— А хто запрошував письменника до Львова? Організація Форуму?
— Це наша ініціатива. З Леонідом Плющем ми знайомі тільки через електронну пошту. Це унікальна людина. До речі, теж з малоросів, але став українцем.
— Може, згадаєте свій найбільший видавничий успіх?Коли було відчуття ейфорії...
— У мене декілька разів виникало відчуття ейфорії. Вперше, коли ми познайомилися і почали працювати з Оксаною Забужко. І вдруге, коли перший наклад її останньої книжки ми продали за два місяці. Велику дорогу книгу розкупили майже миттєво. Тепер уже в продажу другий наклад. Відчуття ейфорії виникло, коли ми почали видавати одного з найпотужніших українських поетів — Ігоря Калинця. Я сам у захваті від нашої серії "Вибране". Там і Василь Герасим'юк, і Оксана Забужко, і Василь Махно... Звичайно, Василь Стус. Започаткували серію "Ехсерtіs ехсіріеntis". Успішною була літературознавча „Текст +контекст". Коли я бачив, що на виставці продається близько семисот книжок з цієї серії, був щасливим... У мене часто виникає ейфорія, тому що я люблю свої книжки і своє видавництво.

Коментарі

Залиште коментар