МИХАЙЛО БРИНИХ. ЕЛЕКТРОННИЙ ПЛАСТИЛІН

Михайло Бриних
Електронний пластилін

“Загибель моєї поетичної творчості відбулася в редакції журналу ”Україна”, де я почав працювати, – розповідає в інтерв’ю “Газеті по-українськи” Михайло Бриних.
– Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вікторією. Вона в мене закохалася через один критичний есей. Зміст його полягав у тому, що сучасна українська література – це гівно”. Тепер у Михайла та його дружини Вікторії Стах троє дітей, а свій погляд на сучасну українську літературу він вирішив підтвердити (чи то спростувати?) ділом і сам написав роман. Це вже другий прозовий текст великого обсягу в житті нещадного літературного критика, тележурналіста та сценариста. Перший він створив після того, як побився об заклад на ящик вірменського коньяку з Анною Безулик і взявся за три місяці написати любовний роман. Заклад виграв Бриних, роман називався “Реальна ніжність вирваного серця”.
Роман “Електронний пластилін” найкраще, мабуть, не читати, а слухати. До цього спонукає не лише його композиція та слабка пов’язаність окремих новел спільним сюжетом, а й нерівноцінність поєднаних у роман текстових пасажів, серед яких є й доволі вдалі, й доволі нудні. Мабуть, виграшність сприйняття тексту на слух відчув і сам автор, адже презентації книги відбуваються під супровід оркестру дегенеративної музики. “Я там граю на баяні “Орльонок”, – розповідає в тому ж інтерв’ю “Газеті по-українськи” Бриних. – Письменник Тарас Антипович – на балалайці та блок-флейті, а музичний критик Криштофович-молодший терзає гітару й мак-бук”.
Перетворитися з критика на жертву критика – справа непроста. Мабуть, саме тому в “Електронному пластиліні” так багато місця відведено роздумам про те, куди ж котиться сучасна література, а також її критика. І роздуми ці значно більше схожі на автотерапію та самовиправдання, ніж на літературний текст. Але коли автор забуває, що він критик, і згадує, що роман мав би бути пародійним текстом, який “завдячує своєю появою кібер-панку, треш-культурі та поп-критиці”, то виходить доволі-таки дотепно, навіть попри претензійність мети тексту як “саморуйнівного прозового твору, який започатковує й одразу ж нищить новий жанр сучасної української літератури”. Деякі уривки навіть нагадують наслідувальні пародії на Леся Подерв’янського:
“Тим часом сусідки Миколи Панасовича у купе – мордата сорокарічна мамаша з незграбною, довготелесою донькою – почали шарудіти газетами й пакетами. На столі з’являлися варені яйця, сіль у пластиковому контейнері від зубочисток, почата палка сухої ковбаси, мінеральна вода.
– Ріта, а де батон? Ти ж взяла батон?
– Дак я ж його тобі в сумку положила.
– А, точно, осьо він, дай ножа.
Четвертого пасажира поки що не було. Микола Панасович сподівався, що й не буде. Народу цього дня їхало небагато.
Завершивши харчову композицію солоними огірками, старша жінка звернулася до Миколи Панасовича:
– Сасєд! Сідайте, поїсте з нами!
Микола Панасович тим часом і собі шарудів газетами, – жінка спорядила його в дорогу, ніби на Сахалін, тож було чим долучитися до ритуальної подорожньої трапези.
– С удовольствієм, – сказав Микола Панасович, – і ви угощайтесь.
– Ріта, ти чула? Бери, їж давай. Кстаті, а давайте познакомимся, всьо же до завтра нам вмєстє їхати, а то як же, мене Лєной зовуть, – короткий жест ліворуч і цілком доречне у таких випадках життєрадісне підгигикування, – а це моя дочка Маргаріта, ми до її хрещеного їдемо, у нього сірєбряна свадьба завтра, жаль, шо наш папа не зміг, у нього якраз смєна до сємі, й – ви тіки представте! – не зміг ні з ким поміняться, от же ж, як на зло!
– Да, буває, – прожував Микола Панасович.
– А ви до кого? До дітей? Чи по ділам?
– В командіровку. Командіровка у мене.
Кілька хвилин тиші заповнились чавканням і жуванням, хоча Лєна встигала пострілювати у дочку репліками штибу: “Салфєтку візьми, бо тече”, від яких Маргарита відбивалась не менш вправно: “Де ж воно тече, єслі я з кульочком беру?” “Дак там дирка, я тобі кажу, рваний кульочок, осьо капає прямо на платьє”. – “То не капає, то ше з минулого разу пятно не отстіралось, коли бутерброд упав”. – “Боже, а нашо ж ти це оділа? Я ще ж питала, чи пятно отстіралось!” – “Та воно ж почті отстіралось, мама, його почті й не видно!”
– Ви не обращайте вніманія, – скосила очі мама Лєна на Миколу Панасовича, – це ми так, по-сімейному.
Треба було коротко гигикнути – й Микола Панасович справився з цим завданням”.

Коментарі

Залиште коментар