Роман про батьківщину

«Можемо домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу», - каже котрась із героїнь книжки – чи то навіть сама авторка – Богові. Увесь роман у стилі Джойса - думки, думки, молитви, відчуття, трохи запахів, барв і смаків, які Дзвінка Матіяш вдало заескізила, чи то пак заескізила не самі запахи, барви і смаки, а відчуття, які вони викликають.

Назвати книжку «Романом про батьківщину» в наш час доволі ризиковано з комерційної точки зору. Я не маю на увазі те, що пересічний читач через цю назву не братиме книжки до рук, бо пересічний читач, на жаль, узагалі мало переймається сучукрлітом. Але й поціновувачів української літератури може дещо насторожити така назва. Що за «батьківщина» така? Що за реінкарнація ура-патріотизму? Писати про батьківщину в добу космополітизму й глобалізації геть неактуально... Втім, якщо книжка здатна викликати такий вихор протестів (чи просто питань, залежно від темпераменту читача) вже самим тільки написом на обкладинці, то вже через це варто її хоча б переглянути й пересвідчитися, що саме авторка хотіла сказати «провокативною» назвою. Мабуть, думки кожного книгоїда, котрий тримав би в руках цю книжку, текли б тим самим руслом, що й оце мої... Тож перше речення цього абзацу можна вважати спростованим: книжка з назвою «Роман про батьківщину» рентабельна. В усякому разі, завжди знайдуться індивіди, що придбають будь-яку книжку, що на її обкладинці є слово «батьківщина» чи його синоніми... Але оці останні якраз і не відшукають нічого для себе у «Романі...» Дзвінки Матіяш.