Не червоніючи

Книга Оксани Луцишиної «Не червоніючи» може стати вашою персональною перепусткою у світ відвертостей жінки, свого роду наочністю до психологічного посібника «Якою є жінка». Абонемент дійсний на 10 сеансів гіпнозу, бо саме з 10 новел складається книга - коротких, різних за своєю силою і якістю, але безперечно – вартих уваги. Маленька, приємна і тепла - такою книга була до початку. Близька за відчуттями, психологічна, по-своєму рідна – такою стала після прочитання.

НЕ ЧЕРВОНІЮЧИ. ОКСАНА ЛУЦИШИНА

Вихід торішньої збірки новел Оксани Луцишиної «Не червоніючи» став подією в українському літературному житті. Обговорювалися й нехарактерність, ні-до-кого-не-подібність письма Луцишиної у нинішньому україномовному літпроцесі, і те, наскільки є оцінковим і визначає долю тексту поняття «мала жіноча проза»… 10 новел різних років, що увійшли до збірки із символічною обкладинкою, заторкують різні аспекти становлення жінки на цілком упізнаваному «історично-соціальному тлі» пізньо-радянської і пост-радянської доби. Теми й мотиви, що їх, «не червоніючи», розвиває авторка, насправді виглядають як на сьогодні досить незвичними, якщо не радикальними.

НЕ ЧЕРВОНІЮЧИ. ОКСАНА ЛУЦИШИНА

Ідея власної винятковості – риса, яка притаманна чи не всім людям. Хтось вважає себе винятково найвищим, хтось – винятково найнижчим. Комусь вдається бути середнім, але настільки винятково, що його аж роздуває, мов повітряну кулю, від незрівнянної ні з чим посередності.

Мала жіноча проза – і апріорно бачиться якась її неспроможність, неповносправність, апостеріорно – достатня довжина речень, достатня кількість оздоблювальних прикметників перед кожним з означуваних слів і коріння проблем, що сягає найбільшої глибини й імплементує біль в ті місця, де чоловікові годі його відшукати. “Бо чи не кожна розповідь переносить його в дуже незатишне поле, в якому «побут» (назвемо його так) і «дівчинка» намагаються провести лінію між собою – як по шкільній парті в першому класі, коли одне одному постійно підбивають лікоть, і лінія виходить розмита й хвиляста, а потім хтось підходить ззаду й нагороджує потиличниками обох.” (“Дзеркало тижня”).

ОКСАНА ЛУЦИШИНА. НЕ ЧЕРВОНІЮЧИ

Перед нами постає Жінка (авторка чи лірична героїня – кому як подобається), яка прагне виписувати себе, своє тіло, свої почуття, те, що тішить і те, що болить, те, що приречена відчувати кожного дня. Виписувати, бо інакше вона не може. Робити це, не червоніючи, не думаючи про наслідки, про те, хто що скаже чи подумає… Просто писати, бо в цьому є потреба. Потреба, яку конче необхідно задовольнити. І без цього ніяк.