Музей покинутих секретів

Презентація нового роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» стала справжньою подією напередодні нового 2010 року, проте, як підкреслюють оглядачі на шпальтах ЗМІ, «через обмежений наклад ця книжка не потрапила до рук пересічного читача, тому більше належить 2010-му, а не року, що минув...» Під час презентації пані Забужко зробила акцент на тому, що «ми й досі продовжуємо жити в українській радянській соціалістичній республіці, в нас не вироблено єдиного національного наративу, коли ведеться про повоєнну історію країни». Не можна говорити, що новий роман Оксани Забужко присвячений лише УПА, сама авторка каже, що, в першу чергу, «це роман про любов і смерть на тлі подій, які відбувалися в УПА». Але це лише одне з нашарувань цього епічного полотна, котре критики вже порівнюють з могутніми творами Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Е. Гемінгвея. Здається, кожен з читачів відкриє серед цих «секретів» щось своє. Навіть назва роману має подвійне метафоричне значення: це й гра, в яку ще гралися наші мами й старші сестри, це також і назва циклу картин - «Секрети», що їх створювала подруга головної героїні роману тележурналістки Дарини Гощинської. Подруга загинула в автокатастрофі, а Дарина впродовж всього роману займається розслідуванням смертей двох жінок - Гелі Довган, яка загинула під час бою УПА з загоном НКВД, та своєї подруги -художниці Влади Матусевич. Цей роман присвячений також моральному вибору людини, він про мужність прийняти в спадок те, що формує наше сприйняття, про те, що минуле нікуди не зникає, бо в кожного з нас десь на глибині захована чи похована власна родинна «сторі»(саме це слово впродовж всієї романної розповіді вживає героїня «Музею покинутих секретів»).

У збірці вибраної есеїстки «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Забужко читаємо: «…настав час зізнатися собі одверто: ми не створили свого епосу. Феномен української поезії – є, а от української прози – немає. Воно й зрозуміло: поезію творить мова, найпрямішим і найбезпосереднішим чином…, тоді як розвинена проза – дитя громадянського суспільства, котрого в Україні від двадцятих років не було… поезія – «від природи», проза – «від історії»...» [1, 267].

Новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» вже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, і романтичною історією кохання... Всі згадані визначення так чи так підсвічують шерегу вигадливо вибудуваних залів «Музею…», але жодне не дає хоч скільки-небудь повного уявлення про цей твір. Коли це й епос, то йому бракує обов’язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача.

Чи швидше всесвіту, бо кожен справжній сучасний митець творить свій міфосвіт. І проблема читача лише в тому, наскільки його власний всесвіт душі резонує на частоти твору. Рефлектуючи над романом Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», Ростислав Семків (див. «Український тиждень» № 1–2 (114–115), 2009) пропонує різні стратегії читання цього твору – уривками, розділами – вважаючи на відсутність часу на читання та залежно від літературних уподобань читача. І лише «невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, котрі мають читання об’єм­­них текстів за професію, варто, звісно, простудіювати весь роман», хоч «кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книж­­ку до рук». Але ж чи можна назвати культурною, навіть у «нашому просторі», людину, що так безбожно пошматує роман? Бо «Музей» — не «Гра в класики», а Забужко — не Кортасар, а таки Забужко.

Відома письменниця презентувала сімейну сагу про любов і бойові стежки УПА

Про новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» ходять чутки з кінця літа. Читачі, потираючи руки, із дня на день чекають на її версію історії УПА. Те, що Забужко стала польовим істориком, всі зрозуміли з п’ятого номера журналу «Сучасність», в якому друкувалися уривки роману. «Це не зовсім так. Дія відбувається на початку 2000–х, закінчується навесні 2004 року. Насправді роман про любов наших сучасників — тележурналістки Дарини з Полтавщини та її львівського бойфренда Андріяна, — розповідає на прес–конференції письменниця. — 60–річна українська історія нанизана, як на шпульку, на історію однієї сім’ї. Члени цієї сім’ї не завжди знають одне одного, і кожен бачить цю історію зі своєї позиції».