Уривок

Катерина Калитко
М.ІСТЕРІЯ

Опівдні важка синя муха піднімається зі смітника за містом, несучи на своїх волохатих ніжках мікроскопічні частинки щойно покуштованої тухлої риби. Над скелястим хребтом сміття кричать ворони і ширяють наповнені вітром кольорові пакети. Муха починає довгу подорож, ловлячи висхідний потік повітря. Стартує вище дахів передмістя, мініатюрного навіть з висоти її польоту. Але тривалий час летіти високо не виходить — речі земні притягують, як невідомий їй прилад магніт. Муха сідає перепочити на потилиці рябої корови, що пасеться у вологій луці над річкою. Потирає лапки і сміється з цієї дурепи, яка безладно махає хвостом туди-сюди, а її, мухи, навіть не зауважує. Знову злітає, робить запаморочливий пірует у повітрі й отямлюється поміж дерев сільського цвинтаря. Тут густа тінь і прохолода, птахи, оглухлі від власних співів і через те незвично гучні. Приваблена гострим запахом поту, муха всідається на голу спину гробаря. Ухаючи з кожним новим зусиллям, він копає для когось могилу, стоячи вже по коліна в рудій ямі. На сусідньому надгробку всміхається чоловічий портрет, муха прилипає до великої краплини поту на гробаревій лопатці. Він відпускає заступ і ляскає себе через плече по спині, якраз там, де чухається. Контужена муха, мов куля, відстрілюється від нього по діагоналі й летить нескінченно довго, не обираючи напрямку, поки знесилено не падає на купу оббілованого м’яса. У залі м’ясобійного цеху півтемрява, важко пахне кров’ю, і це додає їй трохи сил. Але, повзаючи по свіжообідраній туші, муха зауважує, що тут однаково забагато люду. Вікно, крізь яке вона сюди потрапила, все ще прочинене — треба мандрувати далі. Вузька вулиця, будинки все вищі, балкони, кватирки, бетонні огорожі — доводиться летіти довго, поки не трапляється мале зелене подвір’я, де шурхає під вітром випрана білизна. Муха гойдається на безберегому простирадлі, заколисана, вже починає бачити пообідній сон, але новий порив вітру струшує її з ложа. Вона робить великий стрибок — і ось уже повзає по жовтих квітах без назви, зате з різким запахом. Десь поза квітами, спершись ліктями на підвіконня, сидить бліда дівчина і сумно дивиться надвір, але муха не зважає на те — досить і своїх проблем.
Продираючись далі крізь хворобливу топографію спального району, муха точно знає, що в отій квартирі на сьомому поверсі нині варили самогон, а на пустирі догниває тушка здохлого горобця. Вона довго кружляє у дворі лікарні, де купкою лежать вирізані апендикси, рештки абортованих ембріонів і якісь покраяні пухлини, чекаючи часу, поки, втираючи губи, вийде бадьорий двірник, обкладе всю купу трісочками і підпалить. Прямує далі, а будівлі поступово стають усе шляхетнішими, плутанина вулиць вже підвладна незбагненній логіці. Муха летить над хідником дуже низько і дуже майстерно. Хитро вивертається між зубів молодого пса, якого вигулює пані в картатому береті, котра ниє і просить Джоніка бути чемним песиком, не стрибати і не клацати зубами. Заплутується у волоссі домогосподарки, котра щойно вклала спати дворічного сина і тепер вийшла на полуденну пробіжку для блага фігури — дивно, і не соромиться бігати центром міста у спортивних трусиках. Муха ловить ще один висхідний струмінь повітря, на якому зноситься високо-високо — аж до замку на горі. Пролітає транзитом королівські палати крізь два стрільчастих вікна, зайву секунду покружлявши над ліжком з балдахіном із важкого гаптованого оксамиту і продзижчавши над вухом молодої екскурсоводки. Знову опинившись на вулиці, присідає на яблуко, найбільше серед краму зеленаря пана Юзя, і злітає за секунду до того, як яблуко бере миршава студентка, переконана, що найсвіжіші овочі і фрукти — на вуличних розкладках. Поки вона вгризається у просочений смогом фрукт — саме в тому місці, де щойно сиділа муха, — остання бере різко вгору і залітає у величезну, висотою на всю стіну кімнати, прочинену шибку на останньому поверсі старого будинку.
Вона кілька разів проноситься зовсім низько над ліжком, на якому, з головою накрившись покривалом від яскравого сонця, спить чоловік. Польоти мухи будять в кімнаті іграшковий вітер, що жене пухнасту темну хвилю волосся на його маківці, але солодкої дрімоти не порушує. Йому сниться, що горбами, гострими і необ’ємними, наче вирізаними з картону, біжить кінь, сірий, як нічна заметіль, і з-під копит в нього бризкає розбите дзеркало. А тим часом з читаної вчора книжки, яку на підлозі гортає протяг, сиплеться різноманітна живність, балакучі папуги неймовірних кольорів порскають крилами навсибіч, перевалюються через абзаци незґрабні алігатори, сполохані тарпани дріботять у темний кут під ліжком, мавпи регочуть і жонглюють розсипаними літерами. Мангрові ліси, ворушачи у повітрі коренями, обступають ліжко, і стає важко дихати. Чоловік робить здивовану гримасу, але ще не прокидається. Бо не хоче. Це Бранко. Він тут живе.