Уривок

Олена Захарченко
Брат-і-сестра

Давним-давно, у якісь часи, коли тут ще й села не було, над озером жила відьма Марта. Люди тут селитись боялись, бо недалечко було місце, де колись приносили людей в жертву, і неприкаяні душі тих людей бродили понад озером, і по лісі, виходили на гору, але перейти її не могли.
Одна Марта їх не боялась. Була вона, казали, дочкою ще тої давньої жінки, яка служила поганським богам і до якої ходили з того міста, яке татари спалили. Хто зна’, як воно називалось. А що жила так довго — то вони всі так вміли. Як помирали, передавали те своїм діткам.
Одного дня, надвечір вона ловила раки в річечці і побачила, як з лісу, де зараз кладовище, вийшов юнак. Він не бачив її — сховалась за зіллям, але підійшов до хатини, де зараз млин, постукав у двері.
Їй чогось не хотілось виходити, дивилась з-за зілля на нього — молодий ще зовсім, стоптані чоботи — в нас таких не шиють, здалеку йшов. За поясом — сокирка, вишивка чудна така по сорочці. Він, видно, відчував її погляд, оглядався, крутився. І раптом пішов до зілля, прямо до неї, відвів рукою зелень і привітався.
Вона аж злякалась, дарма, що старша за нього на пару десятків років, розгубилась і зрозуміла, що він — відьмак, дужчий за неї.
Не стала просити його в хату — сіли балакати над озером. Він розказав їй, хто такий і звідки прийшов, він нічого не питав про неї — давно все знав, ще коли почав її шукати. Він розповів їй якусь таємницю, щось страшне, і вона не вірила і сперечалась, і довго не давала себе переконати.
Раки потихеньку вилізли з плетеного кошика і задки поповзли у воду. Вовки вили в лісі, вибіг рогатий олень і став пити воду. Зірки — зовсім не такі, як зараз — мерехтіли, ближче нахиляючись до сосен, і молодий місяць в озері купався у своєму сяйві.
Все навкруги співало, невидимі кроки по траві, пахощі лісу, квітів і пирогів з часників, які приніс із собою юний відьмак... В Марти тільки в юності були коханці, коли мати її примушувала — казала, що без того сили не буде чаклувати, а як мати померла, то більш і не було досі.
Тільки зранку, коли обоє прокинулись, — полякались. Не було зеленого лісу, трави і квітів на ній. Тінь, каміння, сухі дерева, павутиння з них падає пасмами в чорну воду, глиняні урвища берегів... Часом — крик дикий у мертвих хащах, i все замовкає. I так тихо, що вони вставали і мусили щось робити... але всі рухи були безшумні...
Було дві години, а потім — відійшло, як пелена, знов заспівали пташки, і риба пішла табунцями... Так привітав світ того, хто був зачатий, — їхнього найстаршого сина.
Відьмак лишився жити з Мартою, як її чоловік — бо тоді був такий ще час, коли в церкві не завше вінчались, просто собі — батьки поблагословили та й сім’я.
І як стали вони там жити, як пішли в них діточки — перестала Марта відьмувати, і щось зробилося з озером, з лісом, не стало там вже душ тих нещасних, замучених поганами, і почали над озером, оддалік селитись люди. І добро таке йшло всюди, де бували вони з діточками. Вовки переставали на людей нападати. Ведмеді приходили до них спати, як барлогу їм топило, мирили вони старих ворогів, і де були місця нечисті, урочища зачаровані — прийдуть Марта з чоловіком — і немає лихих чар, відійшли...
Довго жили, гарно жили, багато про них тут легенд складено, багато доброго зробили людям. І якось відчули, що пора їм помирати. Скликали тоді своїх дітей — а їх було шестеро: четверо синів і дві доньки — і сказали їм свій заповіт.
Зима була. Відлига. Діти поклали їх в човен, і на плечах, як труну, понесли до великої річки, провалюючись в глибокому, вогкому снігу. Зима дивилась на них з хмар, супилась.
Земля, змучена, чорна, вдавлювалась, розходилась, залишаючись ямками слідів, як вийшли до берега. Діти попрощались з батьками, опустили на воду човен, закритий, як труна, і пустили за течією. Стояли, чекали, поки сховається з очей за очеретом — сухим, тріскучим, жовтим. А як не стало видно — почався ледь-ледь чутний тихий снігопад.