Уривок

Оксана Луцишина
Сонце так рідко заходить

Тобі б жити в бараку якому-небудь, так, щоб, знаєш, чотири стіни DADDY, DADDY…
Та-ак-с... Ну й естетика у твоєму палаццо — одразу видно, що ти дурень. Estupido, як кажуть у цих краях. Наставив червоних фотелів, наслав дорогих килимів, натягав канделябрів, картин... дивани шкіряні, лампи-клеопатри... Речі, треба віддати тобі належне, справді класичні, геніально підібрані, стильні. Рідко де можна побачити настільки стильний дім. Але ж справа, як ти вже здогадався, не в речах. Ну скажи, ну як може собі дозволити жити серед усієї цієї непомисленної розкоші й краси недолугий злий чоловічок, якого на цьому світі ненавидять настільки сильно, що він змушений напустити у свій особистий Ермітаж забичених охоронців, аби вони насолоджувалися витворами різьбярів, дизайнерів і художників? А більше тут, окрім цих низьколобих із автоматами, нікого ж і не буває; ти однаково весь час кудись літаєш чи їздиш. Що ти на це скажеш? — демократизація мистецтва, так? Енді Воргол це по-своєму зробив, а ти по-своєму. Гоп-стоп арт. Що, не втямив? Так я ж недарма кажу, що ти дурень.
— і капець. І голі нари. А навіщо тобі більше? Ні, ну ти мені скажи, навіщо? Ти що, приносиш людям яку-небудь користь? Ощасливив когось на своєму довгому (як на мене, задовгому) віку? Тобі б лише пальнути в когось та зібрати потім награбоване у себе в хаті — мерзота, яку мало з чим можна порівняти... Це, знаєш, щось таке непристойне, як-от відібрати гроші у вуличного музиканта. Якраз по тобі. Ах, ах, забула, ти ж і сам у нас творча людина — прославився постановкою мізансцен у рідкісних інтер’єрах — з-під бордової канапи на високих ніжках виглядає чиясь рука, замучене бліде зап’ястя, довкола розлите червоне вино, його багато, воно не тоне в килимі, плаває зверху, наче олія у склянці води, на столі розкидані карти, піки врізаються у червоні серця, в повітрі гусне тютюновий дим, а твоя подружка-мулатка сидить, розсунувши голі стегна, а на її відстовбурчених пипках згасає епоха. Ніщо не порушує спокою її тіла. Навіть коли з-за старовинного серванта сором’язливо вигляне голе дуло баретти, цілячись коханій просто між груди, вона не здригнеться, а ти — і поготів. Хіба на світі мало мулаток? Завжди можна підібрати котрусь — замучену чеканням, виснажену героїном і покером. Як кажуть, будинок в Орлеані є, Світанком звуть його... Надривно так, під гітару.
Знаєш, ці голі дівчата біля тебе — вони заражені страхом. Ні, ні, не страхом того, що ти не зможеш, це твій страх, імпотенте нещасний, а не їхній. Ти ніколи не доскіпувався, як це — гола жінка, по-справжньому гола? Закладаюся, ти ніколи навіть не бачив такого чуда! Вона розкрита, розумієш ти, розкрита під твоїми пальцями поглядами, пестощами. Це тобі не лаковані маріонетки твоїх перманентних порнофільмів. Романтика, аякже. Та ти подивися на їхні тіла, липкі від страху: слизька невидима оболонка насправді щільно закриває всі отвори, в які ти думаєш, що ввійшов, не усвідомлюючи, що вже вкотре промазав. Це тобі не в теніс різатися! Ха! Леп-денс! Ти думаєш, їм цікаво звиватися на твоїх натруджених спортом колінах? Метляти туди-сюди гривою волосся, черкаючи по твоїх раменах? Брати до рота твій в’ялий прутень? «Коли я відчув, як її нігті вп’ялися мені у спину крізь костюм Санта-Клауса, то зрозумів, що вона ось-ось кінчить». Чхали вони на тебе! Ну, давай, давай, будь нарешті мужчиною, прийми як істину: жодна з них тебе не хоче. НЕ ХОЧЕ — розумієш? НЕ ХОЧЕ, не заводиться від твого запаху, твого тіла, твоєї просякнутої чужою кров’ю шкіри, твоєї старості, — і я, хоч убий, не вірю, наче тобі це цілком байдуже. Просто ти ще сам для себе цього не втямив — боїшся. Аж до реготу просто — бо-їш-ся. Боїшся! Як боїться кожен чоловік, що настане у його житті такий день, коли доведеться усвідомити: його не хоче жодна на світі жінка — і, правду кажучи, жодна ніколи і не хотіла, а часу зосталося зовсім трішечки, на денці, а ґвалтом і грошима все одно не затулишся від смерті! З чим тебе — ні, мабуть, таки себе саму — і вітаю.
А проте — нема з чим. Ми ж не яка-небудь гарна респектабельна родина, де принаймні на Різдво або на День подяки із шаф вивалюються скелети і відбуваються душевні розмови, після яких усі розсварюються на наступних півроку або рік — «а-пам’ятаєш-як-ти-мене-бив-коли- я-була- маленькою» або «мама-не-купила-мені- вчасно-ті-єї-цяцьки-і-от-у-мене-вже-п’ятий-пси- хоаналітик». А потім усі миряться, всі у сльозах, адже все-таки надворі Різдво, і йдуть вечеряти біля освітленої ялинки. Don we now our gay apparel.
Ні. Ти ж у нас інакший — просто завів собі дитинку, як заводять собачку, з однією з наложниць. І життя цієї дитинки-собачки тобі ж таки і належить... Виховати з неї таку ж мовчазну мумію, як усі жінки твого гарему, а потім обміняти її на приязнь іще якогось такого самого туза, як ти, у черговому розділі династичної драми. І щоби родила дітей, від народження приречених на те саме пекло, ті самісінькі його кола... Це, здається, колись кармою називали.