Уривок

Оксана Забужко
Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика

«Що дасть нам силу?»

Це ще одне з класичних українських питань — сформульоване понад вісімдесят років тому Лесею Українкою, котра й відповіла на нього, власним життям і творчістю: заселивши заборонену й переслідувану мову («дім буття», за Гайдеґером, в українському випадку — забитий дошками) цілим пантеоном персонажів світової культури, від героїв гомерівського епосу до пророка Мохаммеда, Дон Жуана й масачусетських піліґримів, і в той спосіб піднісши сволок «української хати» на вселенську висоту. Це дуже «центральноєвропейська» відповідь — коли духовним еквівалентом нації, ґарантом її єдности, а значить і життєздатности, стає культура (ще Масарик свого часу стверджував, що «національна ідея є ідея культури»!), причому неодмінно культура відкрита, включена в процес універсального, крізь час і простір, обміну вартостями.

Якою буде завтрашня Україна, залежить від того, чи потрапить сьогодні українська культура витримати вдруге (після «Розстріляного Відродження» 1920-х) завданий їй історією іспит на «мажоритарність» — із вічно загроженої, покривджено-«меншинної», скупченої в собі зробитись самовпевнено-екстравертною — «своєю», обволікаючою і проникаючою, як повітря, для всіх, хто населяє Україну. Для початку вона має «привласнити»», опанувати й органічно ввібрати в себе всі дотеперішні духовні злети, що відбувалися у сфері її присутности й відчужувались од неї метрополією, — ну скажімо, розгледіти обриси українського ландшафту в естетиці того ж хасидизму чи включити у свій контекст не лише Гоголя, а й «породженого» ним киянина Булґакова (дарма що того трусило від люті на сам звук української мови!): все це також значною мірою «наше», і за відродження та розвиток «меншинних» культур на українському ґрунті — як матеріальному, так і духовному — тепер відповідаємо — ми.

Спроба 1920-х вибудувати «мажоритарну» культуру скінчилася трагічно — але вона лишила по собі фільми Довженка, і театр Курбаса, і український малярський аванґард, і прозу Хвильового та Підмогильного, — те, що допомогло українцям не повірити імперії, котра сімдесят літ переконувала їх у їхньому неіснуванні. Новий образ Ітаки, що його має витворити уже постколоніальна українська культура, і буде для нашого Одіссея новим «образом себе». Так що, за великим, екзистенційним рахунком беручи, головне наше національне випробування ще попереду.

Доба героїчного епосу минулась. Наразі переходимо добу конструктивної самоіронії — ну бо як інакше вичистиш залишені в спадок, замість омріяного палацу, авгієві стайні?.. Хоча і це вже — з іншого міфа: Одіссей, пам’ятаємо, стаєнь не чистив.