Уривок з роману

Оксана Забужко
Музей покинутих секретів

Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькими зубчиками по краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, — до-Кодаківська доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалі всього вітчизняного, проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотними пиріжками «шиньйонів», цих дурацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого, фе, яка гидота!) волосся, і вбрані в такі самі нефоремно-прямокутні, луб’яні на вигляд суконки, як і дами в фільмах Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у «8 1/2» (принаймні цю вони могли бачити, бодай теоретично, — могли вистояти п’ятигодинну чергу в фестивальній тисняві й прорватись-таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваними набакир шиньйонами й різнобарвно-темними підковами підпахов на білих нейлонових блузках, під які вдягалося кольорову білизну, — вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшу мав: голубу, рожеву, бузкову, але білизни не видно на фото, і тих вогких підків, ані запаху тих черг, — іще незнайомих з дезодорантами, зате душно напудрених розсипчастою біллю й ружем, напахчених яким-небудь «Індійським сандалом» ф-ки «Красная Москва» чи, в кращому разі, польським, так само млосно-солодким «Bycѕ moze...» на різностайно- хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто не відреставрує,— ана знімках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять за сучасниць Анук Еме, жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не видно...). Знаєш, що я оце собі подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забурення політичного клімату — вони влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки — принаймні тієї, що була. Пам’ятаєш, які вони носили шапки? Такі однакові, як уніформа, хутряні куби-вушанки? «Пижикові», еге ж, ось як це звалось, — по-армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих «пижиків» на трибуні Мавзолею 7-го листопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама природа впадала в жалобу, а перед урядовою трибуною — горлали на демонстрантів, мов капо на в’язнів, знервовані розпорядники обіч колони — належалося йти без парасольок, просто попід снігом, щоб не псувати картинку в телевізорі, — кольорових телевізорів теж-бо ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизняна промисловість, — ба ні, були, заперечуєшти, вже в сімдесяті то не була дивовижа, тільки дефіцит, та й дорогущі ж були як холера... Гаразд, давай далі — ось цей суворий карапуз у пінетках із помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто — бабця Ліна?.. (Химерний знімок, якийсь учепистий, не відірвешся — може, тим, що жінка на ньому, якраз як фотограф клацнув об’єктивом, спустила очі на малюка, з тим заклопотаним і заразом проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на руки немовлят, байдуже, своїх чи чужих, — і ми, по цей бік об’єктива, залишилися чекати, аж доки вона знов підведе на нас погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволі неприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки вже кільканадцять років нема на світі, і якими б очима вона глянула, якби стрепенула була в ту мить повіками, того нам ніколи вже не дізнатися...)

...Так, ніби мені недосить власних привидів — власних невибляклих, усе ще по-карамельному яскраво-коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того «вафельного» растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, — при комп’ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови на мову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд — наче їх щойно вийнято з води й почеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу, підсвідомий стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їх узяли та й видобули на світ — ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б, у нас оця невитравна зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно-тупе, не переломиш, переконання, буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, — на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо, чим вони всі скінчать?.. (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються нам наївними — в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування. Навіть тоді, коли ці люди — наші близькі. Точніше, колись такими були.

— Про що ти задумалась?
— Не знаю. Про нас.

Ось чим різниться одруження від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою, кохань і закохань: воно включає обов’язковий обмін привидами. Твої небіжчики робляться моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу під Навський Великдень, довшає: Анатолій, Людмила, Одарка, Олександер, Федір, Тетяна — це як звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частині симфонії, віолончельно- низьке, з контрабасовим нутряним вистогном анданте, — Аполінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира: звучить майже як імена іншого народу, але, може, той народ і був іншим, — таже всі, скінчені 1933-м роком на Київщині й Полтавщині, Талимони й Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку про перших християн, аніж про родичів, віддалених від нас усього на яких два-три покоління, тодішні ж західняцькі, католицькі імена порівняно з ними ще відлунюють на живо, хоч і дедалі слабнучи, — поки все-таки є кому сказати: це мій вуйко, це мій дідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади, — в цьому місці ти, з тою незрячою ностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю помалу, розфокусовано, як молоко по стільниці, починаєшзгадувати, як на початку вісімдесятих твоя родина несподівано дістала з Канади посилку від якогось такого, десятої води на киселі, вуйка, — пропустило чомусь КҐБ, чи не останні свої деньочки прочуваючи, а мо’, в них просто вже хватка була ослабла, як і все в тій країні було охляло й провисло перед фіналом, — правдива канадська посилка, і навіть не квітчаста хустка, якими чомусь діаспора тоді «Старий Край» непомірно щедро затарювала, а — джинси, мамцю ріднесенька: перші твої Лівайси, й до них джинсова-таки сорочка, а в чековому магазині батьки купили тобі справжні адідасівські кросовки й адідасівську сумку-черезплічника, і ти в такому вигляді ходив до школи, — і мені на мить робиться майже боляче, до гарячого стиску в сонячному сплетінні, од безглуздих, ретроспективою, підліткових ревнощів, так ніби й мене ця висвітлена тобою картинка враз скидає, як з драбини, на яких двадцять років униз, і я прикипаю там до парти, не в змозі відвести очей від найнедосяжнішого хлопчика в класі, а ти на мене не дивишся, — ти мене-тодішньої, в прищах, як в зірках, і з відмінницькою ріденькою кіскою через плече, й не завважив би, хіба щоб увічливо оступитись, даючи дорогу: такі, загоджені раннім успіхом, хлопчики з добрих родин завжди бувають чемними, бо не потребують привертати до себе увагу глупими вихватками, життєвий успіх узагалі, як ніщо інше, розвиває в людях добродушність — ту поверхову, літеплу, як температура тіла, котра не пропускає жодної аґресії, щоправда, й співчуття не пропускає також... Це потрясаюче, кажу вголос, хитаючи головою, але ти не розумієш, не втрапляєш зі мною в ногу, ти провадишдалі своєї, мимохідь приєднавши мою репліку, таким собі зірваним коротким оплеском, до свого тодішнього тріумфу в дівчаток, укинувши її, з легеньким брязком, у двадцятилітньої давности шухляду, і так ми й зостаємося, як і були, — кожен при своїй шухляді, не те що не змішавши, а навіть і не зсунувши їх докупи, і саме це я й мала на увазі своїм «потрясаюче» — що як же, до лиха, можна обмінятися родинними привидами, пошлюбити між собою оті заникаючі вглиб часу довгі лави небіжчиків- із-обох-сторін, якщо навіть собою-позавчорашніми, — тим хлопчиком і тою дівчинкою, що колись були закохувалися в інших дівчаток і хлопчиків і не спали ночей по різних містах, ще не підозрюючи про існування одне одного,— йтопошлюбитися не виходить?.. А жах же в тім, що вони нікуди не ділись, ні той хлопчик, ні та дівчинка, раз я, наприклад, досі так по-ідіотському здатна ревнувати тебе до твоєї шкільної любови, — дарма що ми ж із нею знайомились у цілком уже теперішньому часі, і ця зустріч, по ідеї, мала б для мене раз і назавше закрити тему, бо порівняння тепер уже рішуче не на її користь: з неї вийшла досить-таки смурна тітка, малопривітна, бамбулувата на виду й грубокоста, тип колишніх інженерш-проектниць, що тепер вистоюють із секонд-хендом по базарах, ще й із тими глибоко посадженими очима, такими вугільно-чорними западинами, що з роками творять дедалі дужче враження чи то хронічної сплаканости, чи хронічної-таки спитости, й добряче постарюють власницю, — до того ж вона навіть не всміхнулася мені при знайомстві, з чого можна зробити висновок, що якраз її житейський досвід дотепер не дуже-то сприяв нарощуванню добродушности, не виключено, оте перше шкільне кохання зостається для неї єдиним промінчиком світла, так що мені б випадало її радше пожаліти, по-жіночому й по-людськи,—аотневиходить воно ні фіґа: не виходить тому, що я так і непевна, кого бачиш у ній ти — теперішню, чи також і тодішню заразом, образ із другим дном, із наскрізною, в часі, підсвіткою з іншого виміру, і тому перевага, в остаточному підсумку, таки не на моїй стороні, адже я для тебе — тільки сьогоднішня, відзнята, як ґемблем, плескатим зрізом з одного річного кільця, хоч би яким той зріз не здавався надзвичайним...

— Мій горобчик... Школярка моя...
— Чому — школярка?
— В тебе тіло на дотик, як у школярки. Це фантастично.
— Що саме?
— Що воно так збереглося.
— От хамло.
— А хамло, — охоче згоджуєшся ти, перевертаючи мене на спину, здатність твоїх рук видобувати з мого тіла такі різні за висотою й кольоровою насиченістю, тільки мені вчутні музичні тони (трохи подобає на мінімалістів, на Філіпа Ґласа, але Ґлас на цьому тлі пацан, йому така палітра й не приснилася б...) у черговий раз змушує мене перейти в режим іншого слухання: заплющивши очі, цілком зосередившись на спахаючих на внутрішній стороні повік картинках, як на симфонічному концерті, — спершу сповільнено, мов під водою, приходять у рух бліді пагони літорослів, різьблені з плавкою витонченістю японської графіки, відтак — вигульком на поверхню — тропічно-густа, смарагдова зелень, що все темнішає й темнішає, стягуючись і тверднучи до больової точки соска, і акурат у ту мить, коли я от-от скрикну, бо ти вже справді робишмені боляче, стиск рознімається, переходячи в повсюдний пестливий розлив, і над обрієм переможно зринає кругле, помаранчово-жахтюче сонце! — од захвату я сміюся вголос, вся вже — як живий керамічний глечик, музична скульптура під руками майстра, по увертюрі ще не аплодують, мовишти звідкись із темряви, ніби вже зсередини мене, твої руки продовжують рухатися з немилосердною точністю, дасть же Бог такий дар, і вмирати я починаю, як звичайно, — як ти це робиш? — ще заздалегідь, ще до того, як ти увійдеші цілковито заповнишмене собою, на той час із мене вже єдино й зостається, що наскрізь прогріта ніжним світлом вдячности, текуча й рухлива форма, в яку ти вкладаєшся весь, до останку, з розпачливою силою уже аж-неживої природи, всезмагаючих вогню-і-тверді, ох ти ж, ти, ти, мій єдиний, мій безіменний (в ці хвилини в тебе нема імені — як не буває його в усіх безмежних величин...), — первісний вибух, спалах новозроджених планет, потьмарення, крик, — зрозуміло, що це щастя, що нам із тобою скажено, несвітськи пощастило, навіть страх бере, за які ж то такі заслуги і яке ще за те запросять мито, адже здумай лишень, мимрю в блаженній обважнілості, й далі невідліпно втоплена носом, як цуц, у неохололу від поту, з рідно-прянуватим (цинамон? тмин?) душком чоловічу шию: мільйони людей жили на світі й ніколи не зазнавали нічого подібного (хоч, власне, а звідки нам знати? але чомусь щасливі коханці завжди заряджені цією непохитною певністю, ніби вони перші такі на світі від часів його сотворіння...), — і тому, розуміється, врешті-решт жодних нема підстав (а якщо якісь і були, то змило океанічним валом), — жодних, авжеж, підстав відмотувати плівку назад і поновно рефлектувати над тією «школяркою »: над тим, що в тобі, хіба вже останній дурепі невидно було б, — і далі триває оця по-мозольному, по-шахтарському вперта праця — підклеїти, підшити мене, за всією сукупністю відчуттів, із дотикальною пам’яттю включно, навпростець до своєї першої любови. (З нарочитим цинізмом спитати в тій хвилині щось на кшталт—атищо, спец по школярках? німфетоман? звідки такі порівняння? — значило б утрутитися в ті підземні роботи пам’яти так само необачно, як погукати на сновиду, котрий просувається краєчком даху, і то з подібним же ризиком, що розбуджений впаде й розіб’ється, — ні вже, хай собі йде як іде, не мені лізти з гаєчним ключем до когось у мізки...)

Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які ж певніші ґарантії кохання-навік може дати жінці мужчина, як не під’єднати її (термін з електротехніки, всіх нас кудись та під’єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, теж по-живому злютовуємо клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки — бах! — не лусне коротким замиканням...) до тих найперших жіночих образів, бетонно закарбованих уявою, — мами, сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані й посестри, любімо своїх свекрух: це наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемо років через тридцять (а інакше коханий нас би просто — не розгледів, не впізнав). Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним... О чорт, невже я можу мати щось спільного з тією насурмоненою бабою із вугільними очницями?!

А це ж тільки початок, о Господи. Тільки початок.

Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира (а які кумедні ці капелюшки з двадцятих років уже минулого століття, такі обтислі, насаджені по самі брови банячки, обперізані шовковими биндами, — шовк знати з полиску, на знімках він не тьмяніє, вузенькі криси, круглі голівки, і на ногах, навіть улітку, обов’язково панчохи, це ж як вони, сердешечки, мусили упрівати, здумати страх!..) — перебирати знімки, то все’дно що мовчки вітатися до кожного очима, — байдуже, що всі вони мертві. Тобто, тим гірше для мене.
Тому що це не тільки я на них дивлюся — вони ТЕЖ дивляться на мене. В якусь мить я раптом відчуваю це так само достеменно й непояснимо (навіть тобі не зуміла б пояснити!), як колись, багато років тому, — в Софійському соборі, куди заскочила була з сум’яття напівбезсонної ночі, розворохоблена не стільки навіть подіями, скільки — далеко глибше — передчуттям перших широкомасштабних життєвих перемін, що підступали звідусюди нараз, звістуючи кінець юности, — каса щойно відчинилась, і я була першою відвідувачкою, сама-самісінька в лункій, нашорошеній храмовій тиші, де кожен крок по страхітливій металевій долівці розлягавсь аж на хорах, — і стоячи так на дні темно-медового присмерку, напівпритомно задивлена в скіснопадний слуп сонячних порохів, враз відчула наче поштовх у груди: з фрески на протилежній стіні бічного нефа просто на мене дивився сивобородий чоловік у блакитному збористому плащі до п’ят, стуливши докупи сухі горіхові долоні, — мені ледь запаморочилося в голові, мов торкнуло зсередини пушистою лапкою, якийсь хитливий промельк стенув повітря, щось змістилося, я підступила ближче, але чоловік уже дивився в інший бік: якийсь чернець чи боярин, сутемне од часу обличчя того типово вкраїнського, добре прописаного, але водночас м’якого, як у старих горах, рельєфу, що його й досі легко впізнати, наприклад, між дядьків на Бесарабці, і тільки очі, незворушно-темні, набряклі всезнаттям, тяжіли на ньому, немов не вміщаючись, і здавалось, він от-от знову зверне їх на мене. Не витримавши, я відвернулася першою, і тоді вгледіла, чого ніколи не завважувала доти, ніби одмінилось освітлення: собор був живий, він був населений людьми — на всіх простінках і склепіннях так само мовчали бляклі, розмиті віками жінки й чоловіки, і кожне мало ті самі нетутешні, набряклі еклезіастівським смутком всевідання очі, — всі ті очі бачили мене, я стояла як на виду у натовпу, тільки що той натовп не був чужим: вони приймали мене так ласкаво й порозуміло, ніби знали про мене все, куди більше, ніж я сама про себе знаю,—ів тому повільному розчиненні, грудочкою масла в теплій воді, в їхніх зовсюдних поглядах (важко сказати, скільки це тривало, бо час зупинився), мені зненацька відкрилося, як найочевидніша в світі річ, що ці люди жили не просто тисячу років тому, вони жили — в с ю ц ю тисячу років: убираючи в зір усе, що проходило перед ними, і їхні очі являли собою чисту квінтесенцію часу — важкий розчин, щільно, як спресовані атомні ядра, стиснені згустки міленіуму.

А я була перед ними смертна — мені заледве сповнилося дев’ятнадцять, іятодіщей жінкою, по правді сказавши, не була (от якраз невдовзі по тому й стала!), так що, може, то було прозріння з розряду тих, що класифікуються в богословській літературі як видіння отроковиць абощо, — в кожному разі, ніколи потім, у жодному з тисячолітніх святилищ, ні на Афінському Парфеноні, ні на оголеній плащизні Єрусалимського Храму, ні в Гетсиманському саду, — ніде більше ті, видимі чи невидимі, хто віками замешкує місце, не приймали мене за свою: все, що я будь-де відчувала, навіть коли вдавалося зостатися з ними сам-на-сам, була їхня зачаєність — не грізна чи відпихаюча, а десь така, як затамований подих, що словами приблизно віддається як «Чого тобі, жінко?..». Мушу признати їм слушність: і справді, що мені до них? Раз прийнявши мужчину, жінка неминуче переходить ув іншу зону притягання — просто впадає в час сама, як у грузький потік, всією ваготою свого земного тіла, з маткою й придатками, цим живим хронометром, включно, — і час починає текти крізь неї вже не в чистому вигляді (бо в чистому вигляді він і взагалі не тече — стоїть нерухомо, як тоді в Софії: одним суцільним озером підсвіченого темно-медового присмерку...), а так само втіленим — у рід, родину, в нескінченну хромосомну вервицю вмираючого й воскресаючого, пульсуючого смертною плоттю ґенотипу,—вте, що в кінцевому підсумку заведено звати, за браком точнішого терміна, людською історією. Як у фізиці — послідовне включення (ні, САМОвключення!) в ланцюг: відскочити, щоб поглянути на нього збоку, вже не вийде. Було б іти в черниці, оттоді будь ласка.

І ось тепер я не знаю, що робити з цим новим відчуттям: вони дивляться на мене зі старих фотографій так, ніби я їм щось винна, і я справді нічуся й никну під їхніми важкими, і теж далеко витікаючими за межі тої відзнятої хвилини, поглядами, непевна, чого, власне, вони од мене чекають (так, наче не цілком мені довіряють, придивляються, чи дійсно я надаюся їхній родині на невістку і наскільки взагалі серйозні мої наміри,—оБоже, що за дурниці лізуть у голову...), — ті жінки в капелюшках банячком і напущених на стегна сукнях торбинкою, поплямлених сонячними бліками (погідна літня днина, на задньому плані видно дерева, що можуть і досі там стояти, і собаку з захекано висолопленим язиком), застебнуті на всі ґудзі, спортивного вигляду хлопчики в гольфах і бриджах, чоловіки з чорними, метеликом над губою, вусиками, що згодом стануть зватися «гітлерівськими» (але Гітлер ще не прийшов до влади, і за Збручем теж іще не скирдують по селах висхлих заживоття кістяків, і Лемик ще не стріляв у консула Майлова, ані Мацейко — в міністра Пєрацького...), — і повоєнні, вже в непорівнянно вбогіших лахах: ті, кому вдалось заціліти, недобитки, або краще по-англійському — survivors, цебто виживайли (звучить куди добріше, правда ж?): от, до речі, й крихітне фото з заслання — із низькими, гнітюче одноманітними сопками на обрії (Колима? Забайкалля?..), на передньому плані вражений уже не спортивною, а цілком плебейською, виснаженою худорбою хлопець, вбраний у мішкуватий піджак із страхолюдними «термінаторськими» плечищами, і молода жінка в локонах як у пуделя, і теж із підмощеними плечима, обоє сміються в об’єктив, зблизивши голови, руки при тому в обох за спиною, ніби все ще за вохрівською командою, але сміються щиро, всім видом, неприховано чомусь радіючи, а чому ж там, питається, було радіти?.. (В натягові брижів круг рота мужчини болісно проблимує щось знайоме, як дежа-вю або сон, якого не можешзгадати вранці, я мусила бачити в тебе такий самий вираз — мигцем, потойбічним коротким подувом по обличчю: пронеслось і нема, привіт од небіжчика, котрий хіба в такий спосіб ще й годен вряди-годи нагадати про себе, і коли придивитися гаразд, а чим же ще, по-твоєму, я тут цілий час так ненаситно й займаюся, то в багатьох обличчях можна спостерегти щось від тебе — щось невловно видозмінене, проте спільне їм усім, ніби кинутий на них плямами посвіт невидимого ліхтарика вихоплює тебе то у випадковому заломі рис, то в повороті голови: от-от воно, майже зійшлося, але знову тільки «майже», і сон невпізнавання триває, і помалу-малу кошмарнуватіє, наче я переслідую втікаючого привида...) Це мій стриєчний дідо, представляєшти з ноткою мимовільної врочистости, чи то мені тільки вчувається, я подумки перекладаю: стриєчний — значить, брат діда по батькові, губи мені пришелепувато розтягнені усміхом чемної дівчинки, що старається приподобитися дорослим, дуже приємно, — і раптом зір встеляє сліпучою колихкою пеленою сліз, я поквапливо сковтую й скліпую їх, щоб ти не завважив, — як усі мамині хлопчики, ти автоматично сприймаєшжіночі сльози за докір на власну адресу, вмить темніючи на виду, мов од удару, так, ніби, окрім як на тебе, жінка більше не має на щО в цьому світі плакатися, — вибач, серденько, але я не в змозі довше зносити цього отерпу безумної, вселенської ніжности, якою підпливаю, мов кровотечею, цього нутряного, черевного, животинного жалю — чи то до небіжчиків, до їхньої молодости, їхньої, невчутної звідси, мови і сміху і їхнього, особливо пронизливого-жалкого, дитинячого невідання про те, який непролазний морок чекає на них попереду, а чи, може, й до нас із тобою жалю — до двох сиріт, покинутих напризволяще, як Ганс і Ґретель у темному лісі, двох самотніх випортків, викинутих на берег нового століття надсадним зусиллям стількох занапащених поколінь чоловіків і жінок, котрі, в кінцевому підсумку, іно й спромоглися, що видобути нас на світ, і з тим їх належиться посмертно привітати, бо ж більшости їхніх ровесників і того не вдалося... Ну не плач, чого ти (з потемнілим, як од удару, обличчям і негайним порухом — притулити мене до грудей, погладити по голові, зацитькати...), — не буду, вибач, будь ласка, уже все. Давай далі — до шістдесятницьких шиньйонів і болонієвих плащів, до того, що вигулькує вже з живої, дитячої пам’яті, не фотографічним, а вповні об’ємним, на дотик і запах, я пам’ятаю, як жахливо шарудів такий плащ, коли ми, діти, ховалися під ним у шафу, ой, і зайчик такий у мене також був, у куцих штанцях і жабо з мереживом! от тільки не пригадую, що він робив, коли його накрутити, — барабанив?..


Коментар автора до публікації розділів з роману в журналі «Сучасність», № 5, 2009

Події, що відбуваються в романі «Музей покинутих секретів», охоплюють приблизно шістдесят років української історії: від Другої світової по 2004-й рік. Власне, це історія трьох поколінь однієї родини, зовсім як у старому доброму класичному романі, — з тою різницею, що в Україні XX-го ст. зв’язок живої пам’яті між поколіннями було насильницьки розірвано, і герої «Музею...», живучи, як уміючи, свої життя, не можуть бачити, як повторюють, в інших історичних декораціях, дольові «програми» своїх «забутих предків». Класична, «лінійна» нарація тут непридатна: такого, погамлетівськи мовивши, «звихненого» часу — розбитого на окремі людські «кванти» — вона вже «не направить». Оповідь неминуче галузиться, розтікається різними рукавами, — як у гіпертексті, переснованому плетивом наскрізних інтернет-лінків.
«Прямих» оповідачів у романі троє, і голос вони забирають навпереміну, один по одному (щойно наприкінці сходяться в контрапункті): двійко наших сучасників — журналістка (одна з останніх з ешелону вкраїнської «вільної журналістики», станом на 2004 р. упень розбитого) й дрібний підприємець, який по закінченню фізфаку зайнявся, для заробітку, торгівлею антикваріатом, та в ній і застряв, — а також не знаний цій парі, але навпростець причетний до історії обох їхніх родин (і до їхньої зустрічі, й до зародження їхньої любови...) вояк УПА, полеглий у 1947-му під час енкаведистської облави. Кожен із цих трьох бачить, відповідно, «свою» частину розгорнутого на дистанції в три покоління багатофігурного сюжету, — цілий же сюжет, як складений докупи «пазл», видно тільки читачеві — і тільки по прочитанню цілої книжки. Тож переказувати його тут було б так само неслушно, як наперед сповіщати читачам детективного роману розгадку вбивства. Окремі розділи цілком можуть читатися й поза контекстом, — так, як входимо в двері музею й оглядаємо експонати, переходячи від залу до залу й не думаючи при тому про розміри цілої споруди. До речі, розділи в «Музеї покинутих секретів» так і називаються — «залами».


З інтерв’ю «Українському журналові» (2008, № 9)

Олена Шарговська: Читачі «Українського журналу» наразі можуть прочитати уривок із Вашого нового роману «Музей покинутих секретів», ямала змогу прочитати більшу частину. І перше питання, звичайно, яке виникає — «Що ж буде далі? Чим усе закінчиться?» <...> Як би Ви могли схарактеризувати, принаймні, основний напрямок?..
Оксана Забужко: Я ніколи раніше не писала таких масштабних полотен і не думала, що колись візьмусь за цей жанр — епічна сага, яка охоплює три покоління, шістдесят років української історії... Мені часто ставлять питання: «Це правда, Ви пишете роман про УПА»? Бо я вже достатньо «наслідила » з своїми «упівськими» дослідженнями — хоча це тільки частина моїх «writer’s research», які знадобилися для «Музею...», але за часом вона виявилась найзатратніша, так що я вже справді зробилася експертом з теми УПА — матеріалу назбирала стільки, що на кілька дисертацій вистачило б! Коли я починала, я просто не уявляла, у що вляпалась. Думала, трошки почитаю історичних джерел, трохи в архівах посиджу—ібуду мати загальну картину, по якій можна буде «вишивати» історію кохання героєвої бабусі. Алежяпоняття не мала, що не існує жодних системних праць із цієї теми! Навіть 30-томний «Літопис УПА» — насправді ніякий не «літопис», а хаотична збірка підручних матеріалів. А значить, щоб зберегти достеменним дух часу і не навішати «развєсістой клюкви», письменникові треба самому виконувати чорнову роботу історика — орати цілину. Ось де були справжні польові дослідження! Крім сидіння в архівах і консультацій із фахівцями, довелося відбути купу поїздок «на місця», від карпатської полонини Березовачки до Мюнхена — для зустрічей із живими учасниками тих подій. Я маю в комп’ютері кількадесят годин записаних інтерв’ю — безпосередньо в текст із того потрапив невеликий відсоток, те, чого сама не вигадаєш(доводилось розпитувати й про те, про що люди «старої школи» в спогадах не пишуть: а як у криївці пахло, а куди ви ходили в туалет, а як виводили воші, тощо?). І от саме ці люди, уклін їм доземний, своїми розповідями допомогли мені відтворити в уяві загальний психологічний пейзаж тих років. А це для мене було найважливіше — адже кожен розділ роману писаний «від першої особи», «зсередини» того чи іншого героя (це взагалі мій «метод», якщо можна так сказати, — давати зовнішні події через внутрішнє життя героїв). І якщо світ наших сучасників, Дарини й Адріана, для мене «секрету» не становив, то побут і психологія їхніх ровесників зразка 1947 р. без таких «археографічних студій» уявити було б неможливо. Але коли мене питають, чи правда, що я пишу роман про УПА, я кажу: «Ні, неправда. Я пишу роман про любов».
Любов — це й було те, що задавало, як Ви кажете, основний напрямок. «Музей покинутих секретів» — це першза все Дарина й Адріан, історія їхньої любові. Від неї я й відштовхувалась, а вже вона викликала до життя ті «тіні забутих предків», які зрештою, в третьому поколінні, в 2000-ні, зводять їх докупи — тележурналістку й фізика, що став бізнесменом. Я вірю в невипадковість, у визначену не тільки в межах одного життя логіку того, що з нами відбувається. І мене цікавила насамперед ця «метафізика» людських доль.
ОШ: А от мені, із того, що япрочитала, здалося, що це роман про пам’ять. Якби мене запитали, яка основна тема роману, одним словом, — то яб назвала саме пам’ять. Пані Оксано, очевидно, у процесі роботи, отих Ваших польових досліджень, Ви багато дізналисяпро її природу: щось залишаєтьсяв спогадах, щось люди не можуть пригадати... Взагалі, цятема є дуже важливою в багатьох Ваших книжках, та, мабуть, у кожній із них. Яка Ваша концепціяпам’яті, що це, на Вашу думку, длялюдини, для буття?
ОЗ: Я думаю, що це взагалі те, що відрізняє людину від тварини.
ОШ: Так просто і коротко!
ОЗ: Так, дуже коротко — це те, що робить людину людиною. І я Вам вдячна за це спостереження щодо пам’яті як наскрізної моєї теми, бо це мені справді дуже болить. Я вважаю, що тут корінь дуже багатьох українських проблем. Ми — суспільство постійної ретроградної амнезії. У нас настільки коротка інформаційна пам’ять, що навіть у межах одного життя, навіть молодого, та що там, просто на очах відбуваються обриви тяглості, стирається з масової свідомості те, що було вже не двадцять—тридцять, а три, чотири, п’ять років тому... Ми всі — жертви «візуальної диктатури»: коли психологічно «чинною» є тільки та картинка, яка зараз перед очима в телевізорі. Або, як геніально написала мені одна читачка, «що минулося, те й забулося». Відбувається така свого роду повзуча лоботомія, ніби видалено в нашого суспільства орган, який відповідає за зв’язок часів і дає змогу бачити й розуміти, звідки береться сьогоднішнє, що воно — з дня вчорашнього, позавчорашнього і так далі. Це, по-моєму, найстрашніший наслідок тоталітаризму. Для цього обробляли не одне покоління, — пам’ять послідовно, по-Орвелівськи відбивали ще нашим дідам і батькам, забороняючи згадувати як «нечинне » все, що не входило в офіційний наратив, і я завжди кажу, що «совєтскую власть в етой странє нікто нє отмєнял».
А робота письменника — якраз пам’ятати, це професійне, куди ж без цього! Письменник мусить мати добру пам’ять, бо мусить весь час волокти з собою своє пережите, як мішок із кольоровими камінцями, щоб при потребі витягти і вставити в текст який-небудь спогад в усьому його первісному блиску. Я навіть думаю, що чим більший письменник — тим більший у нього об’єм оперативної пам’яті. І от, мені страшенно кортіло копнути «за межі пережитого», проникути в цю «підпільну», поховану історію, котра на рівні свідомості нібито «нечинна», про котру не знають і вона зберігається хіба що в родинних переказах, та й то уривками. Справді, коли попитатися, — чи багато українців щось знають із своєї родинної історії?
ОШ: Дуже мало, мабуть? Якраз оті окремі камінчики, окремі історії, які переказуються із покоління в покоління.
ОЗ: Історії, тобто «сторі», як каже моя Дарина, — це ще буває, кому бабуся встигла щось розповісти (якщо не боялася!). Але й тим немає контексту — нема загального тла, куди ці окремі камінчики можна вставити, як у мозаїку, щоб вони заграли й прояснився їхній смисл, те, чому таке діялося з твоїм дідом чи прадідом. Ясно, що одним ривком такого тла не відновиш, коли за нами ціле 20 століття неописаної й непроговореної історії лежить облогом. Звідси й ключова метафора роману — «секрети», знайома всім жінкам (між іншим, у всій Східній Європі, я перевіряла!) дитяча гра, де скарб закопується в землю. По суті, вся наша історія — це музей таких похованих «секретів»: покинутих своїми хранителями.


З інтерв’ю газеті «Експрес»

Петро Яценко: «Музей покинутих секретів» — нарешті?.. Невже!? :)
У сценаріях є таке поняття, як «Log-line». Це основна думка стрічки, викладена в одному реченні. Чи могли б Ви в одному реченні викласти ідею своєї найбільш довгоочікуваної книги? Про що хотіли сказати і якою «кров’ю» Вам це далося. Як-не-як, писати твір понад 5 років — це надмарафонський забіг для сучасного письменника.
Оксана Забужко: Ну, як на світові стандарти, не такий уже він і марафонський, — на Заході для «серйозного», непопсового письменника середній термін роботи над романом становить 3—4 роки. В мене вийшло трохи більше, бо твір, нівроку, чималенький — близько 500 сторінок у комп’ютерній версії, а вже матеріалу, який при тому довелося простудіювати, стало б на півдесятка дисертацій. Так що «одним рядком», боюсь, не вийде... Скажу тільки, що «секрети» тут — метафора з подвійним дном: в одній із сюжетних ліній роману задіяні дитячі «секретики», гра, добре знайома всім дівчаткам («закопаний скарб»). Ось цей образ і є ключем до «Музею...»: події в романі охоплюють три покоління, шістдесят років української історії (від осени 1943-го до весни 2004-го), — історії, яка переважно проживалася і «йшла в землю», нікому не переказана, так що навіть члени одної родини можуть не знати один про одного—йне здогадуватись, як близько й страшно зв’язані їхні долі. Словом, це роман про любов і смерть: про те, що зі смертю насправді ніщо не кінчається. І любов, колись насильницьки обірвана в повстанському бункері 1947-го, здатна через два покоління звести докупи двох людей, які так і не довідаються, чому їм снились однакові сни...


Леонід Плющ: Я ще не чув такої гри, я глянув іншими очима...

Здійснилася нарешті давня мрія — читати дійсно велику українську прозу. Не класичну, не модернову, ані постмодернову, а саме велику. Може, від цілковитої новизни, «Музей загублених секретів» О. Забужко зразу ж здався саме тим, чого очікувалося з початку Незалежності. Окрім Достоєвського не знаю тут іншого мірила-взірця.
Роман Забужко — жива плоть, яку відчуваєшмайже фізично, бо це єдиний організм, де кожна частина живить інші частини і цілість. Це, якщо використати Мандельштамівську термінологію, роман «геніально фізіологічний », як фізіологічними були Біблія, готика, Данте і Джойс.
Роман змальовує три доби, три генерації. Доба УПА і Сталіна, доба так званих шістдесятників, і сучасна доба — незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, дикого мафіозного капіталу... Якщо життя в УПА мені дуже близьке, знайоме (скільки вечорів на Заході пройшло в розповідях про партизанку), то життя серед багна, смороду сучасної політико- економічної «еліти» та її обслуговуючої «культурної» еліти майже незнайоме, хіба що по аналогії з радянськими елітами, з якої ці нуворіші й виросли. Та Забужко настільки психологічно, майже фізіологічно точно, до найдрібніших деталей, зображує нутро кожної доби, що відчуваєш себе частиною, сучасником, учасником. Відчуваєш, що це відбувається саме так, як показано в романі.
Три покоління, три цілком різні епохи, з цілком відмінними умовами. І ті самі трагічні проблеми. Неможливо навіть сказати, в якій легше зберегти себе, як людину, знайти себе, зцілитися, й не розсіятися на половинки, четвертинки, й інші подоби, про які писав Стус (він, як і інші дисиденти, в романі лише згадані. Це той незримий взірець, на який орієнтована внутрішня боротьба персонажів). І саме це, мабуть, стержнева ниточка роману: як не зрадити себе.