Новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» вже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, і романтичною історією кохання... Всі згадані визначення так чи так підсвічують шерегу вигадливо вибудуваних залів «Музею…», але жодне не дає хоч скільки-небудь повного уявлення про цей твір. Коли це й епос, то йому бракує обов’язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача.

Чи швидше всесвіту, бо кожен справжній сучасний митець творить свій міфосвіт. І проблема читача лише в тому, наскільки його власний всесвіт душі резонує на частоти твору. Рефлектуючи над романом Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», Ростислав Семків (див. «Український тиждень» № 1–2 (114–115), 2009) пропонує різні стратегії читання цього твору – уривками, розділами – вважаючи на відсутність часу на читання та залежно від літературних уподобань читача. І лише «невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, котрі мають читання об’єм­­них текстів за професію, варто, звісно, простудіювати весь роман», хоч «кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книж­­ку до рук». Але ж чи можна назвати культурною, навіть у «нашому просторі», людину, що так безбожно пошматує роман? Бо «Музей» — не «Гра в класики», а Забужко — не Кортасар, а таки Забужко.

Відома письменниця презентувала сімейну сагу про любов і бойові стежки УПА

Про новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» ходять чутки з кінця літа. Читачі, потираючи руки, із дня на день чекають на її версію історії УПА. Те, що Забужко стала польовим істориком, всі зрозуміли з п’ятого номера журналу «Сучасність», в якому друкувалися уривки роману. «Це не зовсім так. Дія відбувається на початку 2000–х, закінчується навесні 2004 року. Насправді роман про любов наших сучасників — тележурналістки Дарини з Полтавщини та її львівського бойфренда Андріяна, — розповідає на прес–конференції письменниця. — 60–річна українська історія нанизана, як на шпульку, на історію однієї сім’ї. Члени цієї сім’ї не завжди знають одне одного, і кожен бачить цю історію зі своєї позиції».