Головна літературна подія країни!

Новий роман Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років, перші критики вже встигли назвати шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

Саме такого тексту бракувало українській літературі!

Це – новий жанр: роман 21-го століття, де майстерно поєднуються історичний детектив, соціально-психологічне полотно й містичний трілер, сни і ява міняються місцями і українська історія за останні шістдесят років уперше постає живою і цілісною.
На 830 сторінках — десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті КГБ архіви, забуті драматичні сторінки радянських 1970-80-х і буремних 1990-х... Все це, переломившись у долях головних героїв, народжує новий погляд на наше сьогодення.
«Це роман про любов і смерть, — говорить сама письменниця, — про те, що зі смертю насправді ніщо не кінчається».
На цю книжку чекали не лише в Україні: уже завершується підготовка до друку німецького видання (вийде 2010 року у видавництві „Droschl”), тривають переговори з видавцями Польщі, Росії, Голландії, Швеції, Угорщини...

З перших відгуків:

Єлєна Марінічева (перекладач, Москва, Росія):
«Острый, захватывающий сюжет нового романа Оксаны Забужко построен на идее взаимодействия и взаимозависимости всего на Земле: прошлого и будущего, действий и чувств удаленных во времени и пространстве людей – идее, которая перекликается с новомодной в современной физике теорией суперструн: пространство и время пронизаны тончайшими струнами, тронь одну – отзовутся другие. Естественно и органично вплетаются в эти струны мироздания загадочные и притягательные явления человеческой жизни: интуиция, сновидения, метафизическая связь людей друг с другом».

Катажина Котинська (перекладач, професор Ягеллонського університету, Краків, Польща):
«Казали: „Забужко пише роман про УПА”. Забужко відповідала: „Неправда, я пишу роман про любов”. А ви не вірте: цей роман – про пам’ять. Про українську історичну пам’ять, внаслідок історичних колізій пошматовану, спотворену, викривлену. Про пам’ять, яку, незважаючи на всі індивідуальні, часто справді героїчні зусилля, ніколи й нікому вже не вдасться повністю реставрувати. Не всі покинуті секрети пощастить розшукати, не в усіх ямочках – навіть якщо успішно розшукати – вони вціліли. А крім того –„Музей” вперше в українській літературі подає під однією обкладинкою таку панораму українського суспільства. Розкошуйте мовою героїв, розкошуйте майстерно використаними деталями побуту: від Заходу і до Сходу, від 30-х рр ХХ ст. і майже до наших днів».

Леонід Плющ (правозахисник, літературознавець, Франція): «Я ще не чув такої гри, я глянув іншими очима... »
Здійснилася нарешті давня мрія — читати дійсно велику українську прозу. Не класичну, не модернову, ані постмодернову, а саме велику. Може, від цілковитої новизни, «Музей покинутих секретів» О. Забужко зразу ж здався саме тим, чого очікувалося з початку Незалежності. Окрім Достоєвського, не знаю тут іншого мірила-взірця.
Роман Забужко — жива плоть, яку відчуваєш майже фізично, бо це єдиний організм, де кожна частина живить інші частини і цілість. Це, якщо використати Мандельштамівську термінологію, роман «геніально фізіологічний », як фізіологічними були Біблія, готика, Данте і Джойс. Роман змальовує три доби, три генерації. Доба УПА і Сталіна, доба так званих шістдесятників, і сучасна доба — незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, дикого мафіозного капіталу... Якщо життя в УПА мені дуже близьке, знайоме (скільки вечорів на Заході пройшло в розповідях про партизанку), то життя серед багна, смороду сучасної політико-економічної «еліти» та її обслуговуючої «культурної» еліти майже незнайоме, хіба що по аналогії з радянськими елітами, з якої ці нувориші й виросли. Та Забужко настільки психологічно, майже фізіологічно точно, до найдрібніших деталей, зображує нутро кожної доби, що відчуваєш себе частиною, сучасником, учасником. Відчуваєш, що це відбувається саме так, як показано в романі. Три покоління, три цілком різні епохи, з цілком відмінними умовами. І ті самі трагічні проблеми. Неможливо навіть сказати, в якій легше зберегти себе як людину, знайти себе, зцілитися, й не розсіятися на половинки, четвертинки, й інші подоби, про які писав Стус (він, як і інші дисиденти, в романі лише згадані. Це той незримий взірець, на який орієнтована внутрішня боротьба персонажів). І саме це, мабуть, стержнева ниточка роману: як не зрадити себе.


Акредитація журналістів за тел. +3 8 (050) 352-1995, e-mail: darya.fact@gmail.com Контактна особа — Дарія Попова