У збірці вибраної есеїстки «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Забужко читаємо: «…настав час зізнатися собі одверто: ми не створили свого епосу. Феномен української поезії – є, а от української прози – немає. Воно й зрозуміло: поезію творить мова, найпрямішим і найбезпосереднішим чином…, тоді як розвинена проза – дитя громадянського суспільства, котрого в Україні від двадцятих років не було… поезія – «від природи», проза – «від історії»...» [1, 267].

Новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» вже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, і романтичною історією кохання... Всі згадані визначення так чи так підсвічують шерегу вигадливо вибудуваних залів «Музею…», але жодне не дає хоч скільки-небудь повного уявлення про цей твір. Коли це й епос, то йому бракує обов’язкової для класичних епосів зрівноважено-спокійної авторської дистанційованості від того, що вже стало історією, назавжди усталилося, застигло перед зором спостерігача.

Чи швидше всесвіту, бо кожен справжній сучасний митець творить свій міфосвіт. І проблема читача лише в тому, наскільки його власний всесвіт душі резонує на частоти твору. Рефлектуючи над романом Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», Ростислав Семків (див. «Український тиждень» № 1–2 (114–115), 2009) пропонує різні стратегії читання цього твору – уривками, розділами – вважаючи на відсутність часу на читання та залежно від літературних уподобань читача. І лише «невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, котрі мають читання об’єм­­них текстів за професію, варто, звісно, простудіювати весь роман», хоч «кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книж­­ку до рук». Але ж чи можна назвати культурною, навіть у «нашому просторі», людину, що так безбожно пошматує роман? Бо «Музей» — не «Гра в класики», а Забужко — не Кортасар, а таки Забужко.

Трансформація ужгородського поета за чаркою коньяку з дощем.

Для тих, хто спочатку прочитає нову книжку Сергія Грабара «Кава Меланж», а вже потім поцікавиться особою її автора, напевне, буде дуже непросто уявити, як в одній людині поєднуються бізнесмен, виконавчий директор Української будівельної асоціації (з необхідною для такого роду діяльності прагматичністю, раціональністю, може навіть – жорсткістю) і письменник з особливим ліричним сприйняттям світу. Проте в цьому уявному роздвоєнні немає жодного драматизму чи суперечності. Це лише дві іпостасі різносторонньої особистості, які неминуче взаємодоповнюються.

Якщо ви втомилися від геометричної прогресії ненормативу, ультрасучасних нематеріальних експериментів чи просто від «прізвищ-які-постійно-повторюються», спробуйте скористатися давнім інтернаціонал.. перепрошую, загальновизнаним способом: залізти на горище й спробувати таки знайти коштовний раритет чи випадково заблукалу бозна-яким чином новинку. Адресу одного з таких горищ можу легко підказати – чорна лаконічна палітурка із запаленими жовтим ліхтариками літер: Тарас Федюк. «Горище». Юридична, чи то пак лірико-географічна адреса – орієнтовно лівий берег Києва. Особливі прикмети: це горище горить.

Говорити, мовчати, говорити знову…

У поезії Надії Степули, дощ – тема заповідна. І окрема. Зверніть увагу на філігранну точність образної концепції вірша-молитви-замовляння, який можна вважати програмним для всієї збірки...

Со времён Сапфо и Алкея женская поэзия ценилась выше мужской. Именно Сапфо была причислена к разряду божественных. А Алкей остался с брошенным ею яблоком.

Как-то, пролистывая одну из книг, мне бросились в глаза строки о старинном предании, которое гласит, что каждая душа, для того чтобы попасть в Царствие Небесное, должна пройти через семь «мытарств», то есть через семь небесных испытаний. Точно так же и каждый писатель проходит через семь испытаний: прежде всего он предстает перед издателями, потом перед читателями, а потом и перед критикой. Тот, кто пройдет через эти три первые испытания, становится «бессмертным», но испытания на этом не заканчиваются.

З творчістю Антоніни Спірідончевої я знайома вже кілька років - завдяки її публікаціям у мережі Інтернет. І от настала черга з віртуального стану переходити у реальний. За цей час творчого зростання голос поетеси став твердішим, більш упевненим. Так має бути. Спілкування з читачами, нехай і заочне, завжди спонукає до нових пошуків – вдалої рими, слова, образу. А тепер нехай побачить світ збірка віршів – і відбудеться побачення наяву…

Герой роману сербського письменника Звонка Карановича гарно малює, любить гарну музику – словом, чутливий до всього прекрасного. Такому чоловікові, здавалося б, тільки те й робити, що продавати свої роботи на величезних аукціонах, крутитися в колах сербського мистецького бомонду й подорожувати світом. Прикро, що доля далеко не завжди враховує природний потенціал людини…

Якщо поетична збірка Маріанни Кіяновської «Дещо щоденне» окутує теплом, створює затишок у свідомості, то її збірка оповідань «Стежка вздовж ріки» пробуджує щось таке щемке, вразливе, болюче. Текст інколи нагадує потік свідомості, інколи заклинання: слова повторюються, важливі слова, щось дуже важливе, найважливіше декілька разів повторюється.

«Цитатник» Сергія Жадана визначено автором як «вірші для коханців та коханок». Водночас, відчитати цю метафору в самих текстах дуже складно. А от збірку Олександра Гавроша «Коньяк з дощем» сміливо і без метафор можна називати віршами для коханців і коханок (чи все-таки тільки для коханців?). Прочитавши її хоча б наполовину, читач отримає чималу порцію історій про тотальне шалене нутряне кохання, ревнощі, зради, спогади й таке інше, що зазвичай буває в історіях про/для коханців.

Обкладинка нової книжки харків’янина Олега Коцарева «з порогу» дивує якоюсь невідповідністю агресивної назви й оптимістичного життєрадісного оформлення: «Мій перший ніж» – авангардний малюнок на сірому тлі. Як на мене, виглядає досить двозначно. Та саме ця «невідповідність», здається, і дає читачеві один із ключиків до книжки: «перший ніж» – це первинність будь-якої щирої (!) пристрасті, хай то буде любовна жага чи ненависть.

«Боже, поштарі тільки те й роблять, що листи розкидають і грають баб. Це робота для мене, о так, так, так, так». Власне, про ці речі здебільшого і йдеться у романі американського поета і прозаїка «Поштамт» Чарльза Буковскі. Головний герой роману Генрі Чинаскі працює на поштамті. Паралельно з цим він частенько змінює дівчат, з якими ділить ліжко. І якщо перше, тобто робота поштарем, Генрі досить напружує, то факт різноманіття сексуальних партнерок його аніскільки не бентежить. Навпаки, усі ці еротичні пригоди розслаблюють головного героя після напружених трудових буднів. «Я повернувся додому й прилаштувався до теплої Беттіної дупи». І начебто не було тієї біганини на роботі, усіх тих доган, які довелося викидати у смітник і нервового начальника Джонстона... Перефразовуючи відому рекламу – «прилаштувався до теплої Беттіної дупи» і нехай весь світ зачекає.

У квітні 1951 р. письменник Джек Керуак, вставивши у свою друкарську машинку 36-метровий рулон паперу, за три тижні безперервної роботи створив суцільний масив тексту – майбутній культовий роман “На дорозі”. Цей творчий акт визначила спонтанність виконання, яка, у свою чергу, базувалась на відповідній художній та світоглядній позиції.

«Я втрапив у двері, сказав добраніч, увімкнув радіо, знайшов пів пінти скотчу, вихиляв його…Зрештою забрався до ліжка, до краю, перечепився, упав, випростався поперек матраца і спав, спав, спав…

Якщо театр починається з вішалки, то збірка поезій – з обкладинки. Деякі книжки привертають увагу своєю фізичною формою (видовженістю, опуклістю чи іншою метафізикою). З книжечкою Маріанни Кіяновської все дещо простіше – з неї на Вас дивиться око. Під оком маємо по-жіночому акуратно виведений підпис: «Дещо щоденне», який з першим, що тут спадає на думку – буденністю – не має нічого спільного. Ключове слово – «дещо». Справді, «дещо» – це думки особливої витримки, густоти і мінералізації, які завжди, щодня поруч, але найчастіше залишаються поза кутом зору, поза прозою і поетикою. Дещо – обов’язково особисте, таємне. Як і епіграф до всієї збірки – три вислови латиною, так і декілька віршів з її вкрапленнями – все це додає вишуканого шарму середньовічної готики – глибоких і дивних часів, яких вже не повернути.

Кажуть, зараз у світі панує культ тіла. Кажуть також, що сучасне суспільство втратило свою душу. Тарас Антипович, вбиваючи поміж книжкових сторінок грішні тіла кількох персонажів своїх новел, намагався таким чином воскресити розуміння душі. Смерть, доля і душа – головні метафізичні категорії й водночас герої шести новел. Антигероєм виявилось, як не дивно, грішне і багатостраждальне людське тіло.

Справді унікальну книжку створив одесит Анатолій Пасічний. Це – енциклопедичний багатоколірний словник-довідник “Образотворче мистецтво”, який вийшов у видавництві “Факт” (м. Київ). Над цим поважним томом автор працював чотирнадцять років.

Переважно, читаючи книжку, ми перегортаємо передмови, біографії, слово до читача. Але текст, яким починається «Маскарада», насправді відхиляє невидиму запону, і ми бачимо потойбіччя історій, які розміщені далі. У «Біографічній мозаїці» Віра Вовк розповідає захопливу історію свого життя. Ділиться думками, переживаннями, набутим досвідом. Усе в неї виходить легко й натхненно — невимушено й без жалю вона згадує навіть найтяжчі події свого життя. Авторці майже 83 роки — проте вона пише з тією грацією, з якою, за словами амбасадора індійського посольства в Ріо, вона носила сарі… Ніякого самоствердження, притаманного молодим авторам, ніякого нав’язування своїх ідей — а тільки невагомість мудрості. У таких людей приємно питати поради.

Змучена жінка у брунатно-золотавій сукні з'являється на вулицях посірілого сутінкового Парижа. Разом із нею у середньовічне місто приходить чума. Налякані смертю парижани у відчаї починають останній гріховний танок спокус і бажань. Так-так, той самий бенкет під час чуми став темою роману «Данс макабр» – другої книжки Анастасії Байдаченко, смолоскипівської лауреатки 2003 року (за повість «День перед вічністю»).

Книга-загадка, книга-пазл, книга-хаос, книга-колекція… Перелік асоціацій можна було б продовжувати до безкінечності. Але однак ітиметься про «Осінь за щокою» Василя Слапчука. Ці визначення першими спадають на думку, бо почуття, які може викликати роман, є насправді неоднозначними. Від повного неприйняття до абсолютного захоплення. «Осінь за щокою» – це своєрідний кошик людських пристрастей із дуже широким діапазоном: починаючи духовними й закінчуючи приземлено-сексуальними.

Короткі враження про збірку віршів «Мій перший ніж»

Книга Оксани Луцишиної «Не червоніючи» може стати вашою персональною перепусткою у світ відвертостей жінки, свого роду наочністю до психологічного посібника «Якою є жінка». Абонемент дійсний на 10 сеансів гіпнозу, бо саме з 10 новел складається книга - коротких, різних за своєю силою і якістю, але безперечно – вартих уваги. Маленька, приємна і тепла - такою книга була до початку. Близька за відчуттями, психологічна, по-своєму рідна – такою стала після прочитання.

«Не ходіть, малята, в Африку гуляти!» – писав Корній Чуковський у казці про страшного Бармалея. Писав і, певно, навіть не здогадувався, що на місце Африки можна поставити й багато інших країн (наприклад, Англію), куди простим смертним людям ой як небезпечно прямувати в пошуках щастя і грошей, адже там є свої «акули», «горили» й «крокодили». І навіть «бармалей» там є. А хіба не можна так назвати бридкого, просмерділого цигарками й випивкою чоловіка, який по всій Англії ганяється за бідолашною дівчиною, жадаючи «крутити шур-мур з малою квєткою»?..

Ще недавно словосполучення «проза Маріанни Кіяновської» могло мені видатися хіба… фантастичним. Ясна річ, прозу поета я собі уявляю – прецедентів-бо було чимало, і часом навіть доволі вдалих; однак прозу настільки абсолютного поета все ж, погодьтесь, уявити годі. Тим паче, коли мова йде ще й про такого емоційно енергетичного, відверто сугестивного поета як Маріанна! У цьому випадку може вийти лише одне з двох: або рідкісне казна-що , або ж надзвичайно класна річ – а класні речі тому й класні, що неуявні…

Назад у майбутнє – в прикордоння Едему, техногенне (анти)цивілізоване футуристичне минуле, або ж просто у 1989-й, коли журнал «Прапор» видрукував прозаїчний дебют Оксани Забужко «Книга буття. Глава четверта». Видавництво «Факт» зробило своєрідний видавничий рімейк, розташувавши під одною обкладинкою сучасно-позачасову антиутопію та більш відому «іншогалактичну» сповідь знаної української письменниці – «Інопланетянку». Про «Книгу Буття...» уже встигли звикнути говорити в контексті касандрівських пророкувань. Учергове згадуючи Касандру, варто подумати, чи відчувала вона, як пахне папір і те, що замість паперу, і чи не було у неї «сестри-близнючки».

Книжка трьох російських журналістів (В. Панюшкін, М. Зигарь, І. Рєзнік) «Газпром: нова зброя Росії» спочатку вийшла в Німеччині, й водночас її перекладали в кількох європейських країнах — експортерах газу, з Україною включно. Отже, адресували насамперед закордонному читачеві. Звідси — спрощена модель викладу і детективна стилістика цього документального розслідування.

Друкувати в одній книзі кількох поетів – хід завжди виграшний. Принаймні, один із трьох авторів книги «Цілодобово!» – чи то Богдан-Олег Горобчук, чи Павло Коробчук, чи Олег Коцарев – має читачам сподобатися. Наші герої різняться між собою, як три мушкетери. Та, як і героїв Дюма, їх багато що об’єднує – належність до одного літературного покоління, спільна участь у численних мистецьких заходах, перегукування творчості й просто чоловіча дружба. Кожен із них уже має власну збірку (правда, у Горобчука вона ще друкується), а віднедавна, відповідно до старого принципу «Один за всіх, всі за одного», у них є і одна збірка на трьох.

Іноді дуже хочеться втекти від повсякдення. Кудись подалі, де нема незданих рефератів, зірваних дедлайнів і необхідності готувати борщ на наступний тиждень. Універсальний, а до того ж, безпечний і недорогий засіб для цього – книжка. Найкраще – фантастична, щоб уже жодних натяків на побут і навколоробочі проблеми. А те, що потім авторам дістанеться по перше число від критиків, що їхня творчість відсторонює людей від реального життя – уже не ваш клопіт, правда?

Відомий американський автор Чарльз Буковські українською перекладений та виданий уперше. Хоча його роман «Поштамт» і описує життя простої, «маленької» людини, а тому міг би вважатися соціальним, в СРСР його не перекладали через той веселий і антисоціальний спосіб життя, що його веде головний герой на ім’я Генрі Чінаскі: алкоголь, вільне кохання, перегони.

«Тут так багато всіляких дрібничок, що можуть зворушити…» - два рядки з однойменного вірша легко передають атмосферу збірки «Бостон-джаз». Поезія Мар’яни Савки, жіночна, чуттєво осяжна, у цій книзі, здається, втілена усіма своїми прикметними рисами. Музичність, увага до найдрібніших деталей, глибока суб’єктивність і творча вибудова, й осмислення мікросвіту, де живе жінка, – у «Бостоні» присутнє все. І водночас чогось бракує. Щоб позбутися двоїстого відчуття, спробуємо збагнути, як воно – вдихати запах мокрих магнолій, занурившись у художній світ поезій і візій авторки – філолога за освітою, видавця за фахом і акторки за станом душі. Утім, щодо останнього, кажуть, кожна жінка в душі трохи така. Тому звернемося до книги.

У сучасному українському літературному дискурсі Петро Мідянка – постать осібна, не тільки через географію свого мешкання (живе і вчителює в селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області), а насамперед через оригінальний творчий метод, що полягає в насиченні текстів топонімікою Закарпаття, діалектизмами й архаїзмами. Вірші, мережані незвичними словами й назвами, створюють враження езопової мови, саме тому, напевне, Петра Мідянку називають поетом-герметиком. Автор і сам частково пов’язує свою творчість із італійцями Унґаретті, Квазімодо, Монтале...

У деяких народних казках найскрутнішої миті з’являється риба, призначена стати стравою, але перед тим герой випотрошує з неї разом з тельбухами амулет: золоту монету, перлину чи перстень, який приносить йому щастя. У синій рибці, що тулиться на твердій палітурці кишенькового формату книжки Олега Романенка «Речовини», можна також знайти подібний амулет - поезію. Треба лишень розітнути синю рибку, себто розгорнути книжку. Чи станемо ми щасливими, потрапивши у її лоно? Хто зна? Не байдужими - так, бо у цьому віршованому калейдоскопі звичні слова перекидаються неповторним візерунком світу: «Ти у цій життєвій гонці -/ до кінця./ Ти засвітиш далі сонця/ всі сонця. І тоді почнеться спека,/ як колись./ До Землі паском безпеки/ пристебнись .»

Молода письменниця Марина Соколян пише як “короткометражну” прозу, за яку, зокрема, була відзначена премією видавництва “Смолоскип”, так і “повнометражну”. У письменниці, дещо рекордно як на її роки, вийшло вже чотири романи. “Новендіалія” – це найсвіжіший повнометражний твір Марини Соколян, що вирізняється яскравим, талановито закрученим містико-детиктивним сюжетом. Завдяки його динамічності цей роман легко міг би стати основою для успішного кіноблокбастеру. Тим більше, що в книзі присутні всі складові, необхідні для захопливої історії: напівтаємне товариство та його кривава діяльність, герой-одинак із хоробрим серцем, похмуре містечко Дракув із середньовічним колоритом та готичними легендами і багато іншого.

Я не знаю такої книжки на пострадянському літературознавчому просторі. Зрештою, такої книжки немає і в європейців. Інша справа, що професор Єльського університету Гаролд Блум виконав цю роботу і за них, виписавши основи і принципи укладання західноєвропейського літературного канону. Це та проблема, яка ще не швидко вирішиться у нас. Можливо, навіть, і не вирішиться, бо надто різноманітні принципи і підходи до укладання такого.

«Тіло і доля» Тараса Антиповича належить до книжок, що їх прочитуєш на одному подиху, що від них важко відірватися, що так захоплюють у себе, аж важко знайти важливіші справи, ніж дочитування книжки до кінця. Зазвичай така захопливість, легкість читання та сприйняття взаємопов’язані із легкістю забування: яскраві враження, але й поверхові. Для створення такого ефекту є відомі методи, що загалом зводяться до апелювання до первинних реакцій читача, до безумовних рефлексів.

Ім'я Оксани Забужко відоме навіть найбільш віддаленим від літератури людям. Поява будь-якої її книги одразу викликає зацікавлення, проте у «недалеких» осіб творчість авторки окреслюється лише в контексті усім відомих «Польових досліджень з українського сексу». Людям же більш обізнаним з її творчістю остання «Книга буття. Глава четверта» відкриє нові грані таланту Оксани Стефанівни - як письменницького, так і пророчого. «Книга буття. Глава четверта» - це дебют Забужко як прозаїка. Притчу вперше було надруковано у 12-му номері харківського журналу «Прапор», пізніше перейменованого на «Березіль», за 1989 рік. Цей маловідомий твір видавництво «Факт» опублікувало в тандемі з «Інопланетянкою», більш відомою повістю авторки, про яку читач чув уже не раз. Щодо «Книги буття...», то вона вперше друкується окремим виданням.

...Власне, ця історія в неабиякий спосіб ілюструє ситуацію вже усталеного сприйняття кітчу. Справді, традиційно кітч звикли розглядати як явище масової культури, а отже вважати порівняно новим феноменом, що реалізується в подобі наслідувальних форм культурного виробництва. Більше того, кітч – це дублювання, що виконує функцію підміни, коли в наслідку виникає враження чогось кепського, на кшталт вірусу, який псує злагоджений стан справ...

Коли читаєш повість «Лілу після тебе», що дала назву прозовій збірці Катерини Бабкіної, спершу здається, ніби це - просто черговий зразок української жіночої прози в найкращих традиціях жанру: розповіді про дівчат-підлітків і їхнє напівбогемне життя з невмілими пиятиками й саморобними легкими наркотиками; про дівчачі й хлопчачі мрії про життя не напів-, а насправді богемне, з дорогими автомобілями, фешенебельними нічними клубами та справжніми амфетамінами; про дещиці проявів «високого мистецтва» та Великого Інтернету (разом з його Америкою) в малому містечку; про неадекватні почуття до вигаданої особи тої самої статі; про дорослішання, про дитячу заздрість і «понти» тощо. Стандартний набір. Непрониклива пародія на відомий роман Софійки Андрухович, та й по всьому, начебто.

«Можемо домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу», - каже котрась із героїнь книжки – чи то навіть сама авторка – Богові. Увесь роман у стилі Джойса - думки, думки, молитви, відчуття, трохи запахів, барв і смаків, які Дзвінка Матіяш вдало заескізила, чи то пак заескізила не самі запахи, барви і смаки, а відчуття, які вони викликають.

Після восьмирічної перерви львів’янка Галина Крук видала свою третю збірку поезій. Ніби після довгого блукання південними морями, пустелями Святої землі, кварталами рідного міста – таке враження складається з мотивів книги. На згадку про свої уявні мандри Г. Крук подарувала читачам мушлю, повну спогадів, роздумів, бажань. Якщо прикласти до неї вухо уяви, можна почути плюскіт далеких хвиль, шум вітру в дюнах, голоси нічних кухонь, шепіт кохання та розлуки.

Назвати книжку «Романом про батьківщину» в наш час доволі ризиковано з комерційної точки зору. Я не маю на увазі те, що пересічний читач через цю назву не братиме книжки до рук, бо пересічний читач, на жаль, узагалі мало переймається сучукрлітом. Але й поціновувачів української літератури може дещо насторожити така назва. Що за «батьківщина» така? Що за реінкарнація ура-патріотизму? Писати про батьківщину в добу космополітизму й глобалізації геть неактуально... Втім, якщо книжка здатна викликати такий вихор протестів (чи просто питань, залежно від темпераменту читача) вже самим тільки написом на обкладинці, то вже через це варто її хоча б переглянути й пересвідчитися, що саме авторка хотіла сказати «провокативною» назвою. Мабуть, думки кожного книгоїда, котрий тримав би в руках цю книжку, текли б тим самим руслом, що й оце мої... Тож перше речення цього абзацу можна вважати спростованим: книжка з назвою «Роман про батьківщину» рентабельна. В усякому разі, завжди знайдуться індивіди, що придбають будь-яку книжку, що на її обкладинці є слово «батьківщина» чи його синоніми... Але оці останні якраз і не відшукають нічого для себе у «Романі...» Дзвінки Матіяш.

«Просто текст как-то по-дебильному написан. Тексты пишите нормальные», - очевідно, саме таке справєдліве пожеланіє мог би висказати по поводу нової книги Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів» його високопоставлений тьозка, єслі б у нього було врем’я отвлєчься од своїх мерських забот і посвятити себе читанню.

Анотація до книги запевняє, що це - «класичний роман виховання з властивостями шахового підручника та містичного трилера, який пропонує читачеві зазирнути у найпотаємніші закамарки світобудови». Що сказати на це? По-перше, роман аж ніяк не класичний, по-друге, аж ніяк не роман. Це притаманна постмодерній літературі нова форма, що не вкладається у структурні рамки класифікацій. Іронія, кітч та бурлеск, есхатологічні мотиви та карикатурний відбиток дійсності – підбірка таки не для дебілів.

Це – неначе заходити у невеличку затишну крамничку, де поруч із звичними предметами розташувалися прозорі маски, гіпсові й порцелянові лялечки, котрі несподівано можуть виявитися здатними до того, щоб говорити. У крамничці грає джаз і пахне цигарками, там наливають кальвадос або шипшину. А ще там немає ні годинників, ні просторових орієнтирів, ба навіть літературні орієнтири там втрачаються, бо проза солодкаво-солоно пахне віршами, а жанр новели повільно від’їжджає від того, що нас привчили вважати новелою ще у школі. Це дуже химерна крамничка, здебільшого – для панянок (не для жінок і в жодному разі не для «бабів»), «хворих» на ледь романтизований «наїв» та любов до словесної майстерності. Вона називається «Лілу після тебе», її якось відкрила Катерина Бабкіна.

Про епатажних та розпіарених писати складно, а про їхню творчість – тим паче. Про них багато пишуть. Що ще нового скажеш, коли друзі-поети в один голос стверджують, переконують: «Лазуткін? Так, бабій!»? Чи не простіше погодитися, прислухатися врешті-решт до «гласу народного»: «Так, секс-символ!»? І відчитувати вірші як життєпис, такий собі результат походеньок відомого спортсмена та спокусника студентських красунь. А поезія де? Та ось – ласкаво просимо! Вона – у його голосі, поезія – його мова. Адже Дмитро Лазуткін з такою ж легкістю пише вірші, як і розмовляє по телефону у буденному житті. Таке складається враження. Легко, невимушено, і так по-чоловічому.

Стежка до книжки. Коли у Вас з певних причин (дізнались звідкись, просто захотілось) виникає бажання прочитати певну книжку, Ви, природно, починаєте її пошуки. Видавництво пропонує купити через замовлення в інеті, - але, якщо Ви насправді в пошуках своєї книжки, дозволити, щоб Вам приніс її хто-небудь просто неможливо. Це розумієш згодом, коли роздумуючи про свою зустріч з книжкою, усвідомиш, що все трапилось не просто так, і зустріч ця зовсім не буденна. Отож, ви йдете до найближчих книгарень, зрештою – на Петрівку: жодного результату...

У другій половині 2008 року видавництво «Факт» випусило в світ першу прозову книжку Іри Цілик, яка має назву «Післявчора». До цього часу Іра могла бути відомою нам як режисерка й поет (у 2007 вийшла друком її збірка «Ці»).

Пропоную читачам відгук на книжку Антона Савченка "Баркароли". Цей автор, чи не єдиний в сучасній українській літературі, хто торкається теми морської романтики, морських професій, українських моряків, річковиків, рибалок. Раджу прочитати і саму книжку. Рекомендовано для Українця.

«Гей, пішла! Починай, Еріко», — стартует Антон Санченко. И почему-то сразу становится понятно, что книга будет хорошая. Что диалог с любимой печатной машинкой на самом деле превратится в беседу с читателем—душевную, остроумную, содержательную. Безусловно, прием не нов, а что сейчас ново? Не обязательно придумывать новые штучки—гораздо важнее уметь пользоваться старыми.

Що для тебе є тіло і душа? Тіло – тлінне, а душа – вічна? Надто просто. В такому разі ми воліємо просто не задумуватися над складними філософськими питаннями й доручити розв’язок екзистенційних питань досвідченим літераторам. Завдяки молодому авторові, що проявив надзвичайну гуманність до вас, читачі, і справжню мізантропію щодо своїх персонажів, ви можете відкласти ці ломиголовки на потім. Їх «під керівництвом» Тараса Антиповича переживають герої «Тіла і долі». Книжка, зрештою, не дає остаточної відповіді. Тільки стверджує, що діалектика людського тіла й душі справді існує, вічна та нерозв’язна. Цю проблему автор розгортає в різних людських долях і життєвих ситуаціях (від бомжів до закоханих).

Новий твір Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів» дещо відлякує своєю назвою, надто коли після того читаєш в анотації, що автор написав «класичний роман-виховання з властивостями шахового підручника та містичного трилера». Питання, чому можна навчити дитину, якщо від початку назвати її «дибілом», лишаємо на совісті Бриниха й химерного головного героя на ім’я доктор Падлюччо. Точніше, так цей шукач шахового Граалю та «один із Божих псів типа іщейок» називає себе сам, а оточення вважає його магазинним охоронцем Васілієм Петровичем. Починається роман з того, що Вася-Падлюччо знайомиться з хлопчиком Мішею, який цікавиться шахами. Історія цього знайомства розвивається стрімко, триває недовго й закінчується несподівано.

Світ складається з маленьких людинок, маленькі людинки – з води, вода – це органіка. Еритроцити, фагоцити, кістки, мозок, шкіра, волосся… стоп. Візьміть цей напівабсурдний перелік, додайте до нього трохи психологізму, дещицю злої іронії, вкиньте нерозчинні кавалки болю й наділіть суміш властивостями літер на папері та твердою палітуркою. Результат досліду називатиметься «Речовини», а провів його, щоправда, швидше «провів-навпаки», Олег Романенко – поет, знайомий усім, хто не байдужий до віршів під грифом «творчість двохтисячників».

Книжку «Бостон-джаз» Мар'яни Савки краще розглядати як окремий вид мистецтва: книжка з картинками. Хоч це збірка віршів дорослої і досить знаної поетки, а не дитяча казка. Ці тексти й фото - із подорожі до Америки, зокрема до Бостону, «міста джазу і мокрих магнолій».

1
Ми п’ємо горілку «Енеїда», відвідуємо перукарню «Конотопська відьма» і бачимо вивіску над магазином чоловічого одягу «Тарас Бульба». У кнайпі «Маруся» з колонок співають «Гайдамаки». Агенція з працевлаштування «Наймичка» обіцяє високу платню у країнах Середземномор’я. Те саме, але більш відверто, обіцяє агенція «Повія». Магазин дитячих іграшок «Лис Микита» влаштовує різдвяний розпродаж. Аптека «Привітання життя» пропонує ліки за найдоступнішими цінами. В асортименті – знеболюючі пігулки «Сонячні кларнети», снодійне «Осінні зорі». Навпроти антикварна крамниця «Стилет і стилос» зі зразками холодної зброї давніх і недавніх часів... А ще ж є станція донорських послуг «Кров людська – не водиця», масажний салон «Лісова пісня», тренажерний зал «Сонячна машина», служба знайомств «Кайдашева сім’я». Для тих, кому бракує адреналіну, пропонує екскурсію нічним містом турагенція «Діви ночі» з ексклюзивною програмою «Перверзія». Для екстремалів з-за кордону – тижневий курс «Польових досліджень з українського сексу». Для дослідників небесних сфер – подорож повітряною кулею «Літаюча голова»...

Збірка малої прози Людмили Таран «Любовні мандрівки» має підзаголовок «Новели. Подорожні нотатки». Симпатична книжка складається із семи оповідань і трьох есеїв зокрема про поїздки до країн колишнього Радянського блоку та країн західних (Португалії, Швейцарії, Угорщини, Франції).

Колись давно, коли дерева були великими, а з фонтану «Самсон», що на Контрактовій площі у Києві, ще бігла вода, випивши якої людина назавжди ставала справжнім киянином, тіточці Тамарі з роду Чуприних заманулось вийти заміж за німця Дітера. Багатообіцяючий початок роману – про кохання? про родину? про життя? Так, про все це разом, і ще про значно більше. Адже в тіточки Тамари є племінник, а в племінника є друкарська машинка “Еріка”, і разом вони – письменник Антон Санченко. А ще є така дивна річ, як людська пам’ять, здатна ретельно зберігати те, чого вже й на світі нема. Наприклад, монструозні обчислювальні машини ЕОМ, які займали цілі поверхи радянських НДІ, старі київські трамваї, перші роздруківки романів братів Стругацьких. Приїзд Фрітьофа Нанесена в Україну 1923 року з метою порятунку її населення від голоду...

Другий роман англійки українського походження Марини Левицької «Два фургони», безсумнівно, стане бестселером, як і її дебют — «Коротка історія тракторів по–українськи»

Виявляється, кінець світу мав настати ще в 1927 році. І не будь-де, а в колишньому німецькому місті Бреслау, а теперішньому польському Вроцлаві. Саме про це йде мова в романі Марека Краєвського «Кінець світу в Бреслау», який поряд зі «Смертю у Бреслау», «Привидами міста Бреслау» та «Фортецею Бреслау» вже встиг стати бестселером на батьківщині автора та отримати кілька престижних нагород.

Давно помітила, що Софія Майданська не пилує за обсягами літературного доробку заради того, щоб конвертувати його в матеріальні статки, бо поставила собі - не фіглювати словом.

«Докомп’ютерна антиутопія» — так сьогодні Оксана Забужко визначає жанр свого прозового дебюту в 1989 році. Це — «Книга буття. Глава четверта», вперше опублікована у харківському журналі «Прапор» (нині — «Березіль»). Хіба могла авторка передбачити тоді, що за рік-два перші громіздкі ІBM, шифри й коди яких могли розібрати нечисленні спеціально навчені фахівці, почнуть поступово перетворюватися на компактні PC та ноутбуки, здатні заволодіти часом і розумом кожного з нас, і що її фантастична повість виявиться не такою вже й фантастичною?

Останнім часом, коли писати романи стало аж надто модно, а графоманство перетворюється на поняття дедалі розмитіше, усе важче визначати критерії справді якісної літератури. Та подекуди трапляється проза, в якій талант автора чутно за версту, тобто вже після кількох прочитаних сторінок. Роман «Поштамт» американського письменника Чарльза Буковскі, який уперше перекладено українською мовою, — бальзам на душу для освічених буквоїдів. Автори анотації слушно визначили книжку як таку, що її в будь-якому разі не вдасться зігнорувати.

Приємно несподіванкою для гуманітаристики стала поява праці Тамари Гундорової «Кітч і література». Проблема кітчу в літературі провокує можливість критичного перегляду культурних питань, що вже були описані або згадувані раніше, а отже, вихід цієї книжки засвідчує той факт, що забуті культурні явища знову потрапили під сучасний науковий розгляд.

Нова книга Антона Санченка «Весілля з Європою» заявлена як історія народу, написана через історію родини. У світовій літературі вже існує чимало родинних історій – згадати хоча б «Сагу про Форсайтів» Дж. Ґолсуорсі, а з українських, звичайно, безсмертну «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького чи новітню історію «НепрОстих» Т. Прохаcька або «Таємницю» Ю. Андруховича. Проте тільки С. Рушді у романі «Опівнічні діти» трактує історію як родинно або особистісно геноцидну. Антон Санченко своєю чергою з’ясовує: історія його роду є актом не меншої вселенської трагедії, аніж геноцид вірмен 1914 року, Варшавське гетто чи Бабин Яр.

Маріанна Кіяновська живе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій, перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.

За останні роки ми вже якось звикли, що типові персонажі сучукрліту – такі собі «зайві люди», що перебувають у конфлікті з собою і довкіллям та розв’язують цей конфлікт переважно за допомогою алкоголю, драпу й довколофілософських роздумів.

Український письменник Михайло Бриних – людина слова. Його книжка «Електронний пластилін», що вийшла друком минулого року, окрім усього іншого, справді розповідала про пластилін – як метафору технічного прогресу та його дегуманізуючої ролі в житті соціуму. А цьогорічна книжка «Шахмати для дибілів» справді розповідає про шахи. Хоча особисто я сподівалася, що там буде про любов…

Хтось, може, здивується, та не всі українські письменники були тендітними мрійниками або прямодушними борцями за народне щастя. Траплялися серед них і подвійні агенти, приховані ексцентрики та інтелектуальні терористи. Про одного з таких діячів — найсвіжіша книга Віри Агеєвої «Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича».

Роман Анни Багряної “Етимологія крові” – це колоритна розповідь про життя-буття сучасної жінки. Головна героїня Ярослава, або Ярка, народилася ще за колишніх радянських часів на Київщині, отже, пережила аварію на ЧАЕС, переселення до Києва, про який вона говорить так: “А це місто, в якому я живу... воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше”. У цих словах і криється філософія розвитку подальших подій, про які йдеться в романі: безжальне дорослішання героїні, втома, нудьга й депресія від повсякденності, що спонукають до мандрів. І Ярослава вирушає в Карпати, де розпочинається найцікавіше...

Визначення «жіночої прози» («жіночого письма») термінологічно від початків минулого століття зазнало чимало інтерпретацій. На сьогодні мабуть уже немає потреби доводити, що така література існує та плідно розвивається.

Рік 2008-й був напрочуд строкатим та успішним у перекладній літературі. Видавництво «Факт» взагалі започаткувало нову серію «Перекладено українською», в якій вийшли два романи абсолютно неподібних письменників, чия роль та важливість в історії літератури сягає полярних висот: «Два фургони» Марини Левицької та «Поштамт» Чарльза Буковскі. Їхні тексти такі різні й, на перший погляд, несхожі, зближуються і зустрічаються десь у підземних течіях літератури, інтересі до психології, спостереженнях й зображеннях життя людей. І розповіді про них вийшли зовсім різними...

Книги Марини Соколян щоразу інакші. Цього разу це «Новендіалія» - фантастичний роман. Книга вийшла в видавництві «Факт», у серії «Поза фокусом». Роман відповідає гаслу серії — «Насправді все інакше».

Тепла і затишна кімната з вікнами, що виходять на буковий ліс, зручне крісло, десь праворуч – опоряджений мармуровими плитами камін, а на столі – срібний кавник і розкрита книга Софії Майданської «Сподіваюся на тебе».

«Стежка вздовж ріки» - це своєрідна хроніка осяянь, які можна, визбиравши з різних епізодів книжки, укласти в матрицю одного життя, в такий собі універсальний біографічний сюжет.

Одного разу, поїхавши до Західного Берліна, письменник Ірванець раптом побачив Стіну. Але не берлінський Мур, а Стіну, що розділила Україну й місто Рівне / Ровно на західну та східну частини. Ця візія згодом втілилася у «нібито роман» (вперше на­друкований 2000 року), який став першою спробою автора у великій прозовій формі. Перевидання вийшло у серії української урбаністики «Містами», яку започаткувало видавництво «Факт».

Літературні події бувають різні. Часом вони мають модно-спортивний присмак: це коли перший у світі переклад нового роману Стівена Кінґа «Острів Дума» — український. Або, скажімо, літподія на ґрунті залежності: по тому, як продажі прози Марії Матіос перевищили 100 тисяч копій, будь-яка її новинка автоматично стає хітом — як-от нинішня «Москалиця». Але буває, що трапляються книжки, сказати б, мічурінського штибу: коли явлений продукт — не схожий на досі відомі літературні фрукти/овочі, і ще немає слова, яким означити його ексклюзивний смак. Такою подією в нинішньому сезоні стали «Шахмати для дибілів» Михайла Бриниха.

На перший погляд, це звичайнісінька збірка поезій із невеликими вкрапленнями прози та афоризмів. Насправді ж усе набагато глибше. «Ранній рай» Мойсея Фішбейна, не найзнаменитішого (а часто і зовсім незнаного) українського поета, важко назвати просто книгою. Це, радше, вікно в інший вимір — світ, який сучасна читаюча громадськість у більшості своїй ані пригадати, ані зрозуміти без таких вікон неспроможна. У ньому і щасливе життя під час радісної побудови комунізму, і гнилий імперіалізм, який відкривається після від’їзду з «радянського раю», і повернення на Батьківщину, яке чомусь не стає радісним. Найунікальніше в збірці Фішбейна те, що не тільки минулі часи в ній описуються (як це притаманно вихідцям із тієї епохи), але і сьогодення подається крізь призму пережитого автором досвіду.

Саме з футурологічної притчі «Книга Буття. Глава четверта» розпочалася нова сторінка у творчій біографії Оксани Забужко – це був її дебют як прозаїка. Уперше твір надруковано у 12-му числі харківського журналу «Прапор» (нині «Березіль») за 1989 рік. І майже через двадцять років цей текст продовжує читатися з цікавістю: і як «першоклітина», в котрій закладено «гени» подальшого розвитку авторського стилю, і як прогностична версія майбутнього, що вже нині нависає над нами.

Книга «Кітч і література». Травестії – ще один крок у напрямку оновлення герменевтичного та історико-літературного канону, яким Т.Гундорова переймається у своїх попередніх працях. Текстуальні стратегії нарації історії української літератури модерної і постмодерної доби, застосовані в книзі, засвідчують рідкісну в нашому культурному просторі інтелектуальну свободу, розкутість, подекуди навіть «безбашенність» у виборі об’єктів дослідження та інтерпретаційних практик. Так народжується новий тип наукового мислення, який передбачає не громіздке нудне писання «суконною мовою», а грайливість думки і розважальність стилю. Книгу Т.Гундорової можна назвати травестією академізму, бароково-бурлескним вибухом радісних енергій, які, на жаль, так рідко супроводжують літературознавчу працю.

Містика, педофілійні підозри, геніальність і шпигунські інтриґи – ось лише маленька частка сюжетної канви нового роману Михайла Бриниха, цьогоріч відзначеного 3-ю премією конкурсу «Коронація слова». Але якраз сюжет у ньому важить не багато, адже роман цей – не що інше як шаховий підручник для нового покоління, під зав’язку напханий органічною для київської сміхової школи лексикою (тобто суржиком). В основі сюжету – «шахматне» виховання маленького хлопчика Міші простим маґазинним охоронцем доктором Падлюччо, здобрене описами шахових дебютів, гамбітів, ґросмейстерських поєдинків, що стали класичними.

Збірка оповідань «Тіло і доля» – друга книга прозаїка, журналіста, киянина Тараса Антиповича. Перша – роман «Мізерія», що вийшов у 2007 році, відразу набув популярності й був номінований на премію «Книжка року Бі-Бі-Сі - 2007».

Танцівниця Анна, головна героїня повісті „Мілонгера” крізь призму свого танцювального досвіду сприймає абсолютно все. Навіть коханців вона міняє так само часто, як танцювальних партнерів. Проте, проїхавши всю Європу від танго-фестивалю до танго-фестивалю, повертається до чоловіка, ще не знаючи тоді, який неприємний сюрприз він їй підготував...

Новий роман Софії Майданської «Сподіваюся на Тебе» – це містерія, коли крізь слова звучить музика споминів, це коштовність, яку зберігає людська пам´ять, а «пам´ять – це тиха присутність любові, тінь якої завжди стоятиме за вашою спиною».

Щастить нам останнім часом на дебютні романи відомих поетес. Скажімо, Любов Голота за свій перший роман нещодавно навіть Шевченківську премію отримала.
Тепер ось і дебютний роман поетеси молодшого покоління Анни Багряної набув неабиякого розголосу, здобувшись одразу на три літературних відзнаки: міжнародну українсько-німецьку літературну премію ім. О. Гончара, друге місце в конкурсі видавництва "Смолоскип" і третє - в конкурсі "Коронація слова". Хоч це поки що й не Шевченківська премія - але для молодої авторки, погодьтеся, доволі вражаючий "арсенал" нагород. Одразу скажемо: цілком заслужених!

Чарльзові Буковскі не властиве замилування власною особою. Це ставить його поряд зі справжніми письменниками на кшталт Генрі Міллера і неймовірно далеко від таких блазнів, як, скажімо, Фредерік Бегбедер. Навіть більше: Буковскі – цілковита протилежність модному французові.

Чарльз Буковскі не єдиний, кому вдалося зробити з алкогольної інтоксикації класну літературу. Та йому пощастило з батьківщиною: в США, де він мешкав від дворічного віку, шанують яскравих маргіналів, а на цьому – ніде проби ставити.

Штурм літературного істеблішменту натуралізована британка Марина Левицька розпочала з «Короткої історії тракторів по-українськи». Її атаку помітили – потішну етнічну комедію за кілька років переклали 29 мовами. Наступний роман «Два фургони» так само майстерно засновано на українських мотивах, але веселощів тут значно поменшало.

ІЗ ПОГЛЯДУ історії світової літератури очевидно, що після утвердження романтизму як напряму всі опінії про автономність мистецтва виявляються насправді психокультурною ілюзією. Вдало зімітовані симулякри (копії) – значно тривкіший вид мистецтва, здатний задовольнити смаки і “професійного” читача, й любителя.

Якщо йти за Гердеровою формулою: «Народи — думки Бога», то поети — це «думки», репліки й ситуативності шляхетної панни — Поезії. Щодо кожного з них вона має свій задум, кожному окреслює напрямні й потенціює внутрішню логіку розгортання його письма, концептуалізуючи в тексті те, що годен сказати лише він і ніхто інший. Звичайно, вербалізувати нині повноту «задуму» поетичного надчасся щодо Івана Андрусяка важко — а чи й можливо взагалі? — проте одна з іпостасей його оприявнюється наразі з усією карбованою виразністю.

Нова книга поезій Петра Мідянки «Ярмінок», що побачила світ у видавництві «Факт», належить до тих літературних подій, що їх помічають або поети, або літературні гурмани. Сам П. Мідянка може бути уявлений і як «учитель загальноосвітньої школи та поет, що мешкає у загумінковому селі в Закарпатті», і як «четвертий у колі Бу-Ба-Бу», і як «органічний складник Станіславського феномену». На всі вище згадані парафрази знайдеться поважне підтвердження у «Плеромі» (Малій українській енциклопедії актуальної літератури), де автор глосарійного корпусу із захватом записує Мідянку до постмодерністського дискурсу, намагаючись таким чином порятувати – постмодернізм? Мідянку?..

Анна Багряна – одна з найпомітніших письменниць першого літературного покоління ХХІ століття , автор 4-х збірок поезій, тільки в поточному році отримала три нагороди – ,,Коронація слова” – 2008 (ІІІ місце), видавництва ,,Смолоскип” (ІІ місце), Міжнародну українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара. Непогана експозиція літературної праці!

Доводити очевидне – що Петро Мідянка є якщо не найтоншим, то принаймні одним із найтонших герметиків у нашій поезії – нема жодної потреби. На це вже не раз указувала критика. Ось лише його герметизм за ближчого розгляду виявляється зовсім не таким самоочевидним, як це зазвичай буває з аксіомами. Правду кажучи, давно залюблений у Мідянчину поезію, я так само давно це підозрював, – але повною мірою «відкрилося» воно мені лише зараз, у процесі прочитання, чи то б пак, перечитування його «нововибраного» з постмодерною назвою «Ярмінок», яке нещодавно побачило світ у відновленій серії «Зона Овідія» Тараса Федюка й видавництва «Факт».

«Дещо щоденне» – буденна назва нової небуденної поетичної збірки львівської поетки Маріанни Кіяновської. Вірші, вміщені у ній, випромінюють яскраве світло присмерку. Вони, як хвиля океану, накривають вас із головою, і все залежить від вашого власного вміння давати собі раду в таких ситуаціях, бо на чиюсь допомогу сподіватися годі. Єдине, що може полегшити, принаймні на це хочеться сподіватися, справу – це читати вірші не вдень, а ввечері, десь близько до півночі, очевидно саме тоді, коли вони й писалися. Тоді можна спробувати зорієнтуватися за зорями, далекими мерехтливими світлячками, серед космічних розсипів яких десь там, на відстані, яку собі навіть неможливо уявити, живе Бог, але, у котрого, незважаючи на безмір простору - «Я вже бачила Вічну Сльозу на Твоєму обличчі. Ту, що більша, ніж світ. Ту, що тяжча, ніж небо, чомусь»…

Однією з особливостей розвитку сучасної української літератури є банальний пошук орієнтирів і певних схем у написанні. І тут ми маємо досить цікаву ситуацію. Українська література, довгий час творена в умовах контролю радянської ідеології, зараз починає активно вбирати у себе всі позитивні й не дуже тенденції, які увірвалися до нас із примарного заходу. А на заході давно уже витворили концепцію літератури національної, втілити ж її найпростіше і найякісніше можна тоді, коли застосовується фольклорне начало.

Чим живе людина? Що тримає її в цьому світі, наповнюючи тіло криком, щемом, емоціями, почуттями? І як дізнатися серед усього цього хаосу, який він насправді – смак життя?.. Взявши до рук збірку новел Маріанни Кіяновської, ви не отримаєте відповіді на ці запитання, однак, якщо дочитаєте книгу до кінця, неодмінно задумаєтесь про те, що раніше здавалося далеким.

“ІЗ НАТОВПУ повернення нема. Тепер в оточенні людей, точніше – маси, ідеш, комусь говориш, що не вмер. Ніхто не чує мовчки”, – мовив Тарас Федюк у своїй збірці “Обличчя пустелі”.

Філософічні поезії автора створюють образ сучасного Чайльд Гарольда, який мандрує життєвими лабіринтами. Із крихт Усе­світу, залишків астероїдів-думок він створює особисту планету. Людське середовище – це хаос і водночас сфера самотності, нерозуміння, тому герой поринає у глибінь внутрішніх сховків, щоб знайти поживу для серця. Кожен намагається пройти свою життєву пустелю, відшукати омріяний оазис, а час пересипається зі швидкістю світла з одного виміру в інший. От і мандруємо під “червоною тарілкою, наче відрізане вухо Ван Гога” сонця.

БОСТОН-ДЖАЗ. МАР’ЯНА САВКА

Як казав Габріель Гарсіа Маркес, для когось джаз – це тільки звучне іншомовне слово, а для когось – цілий світ. Щоправда, Маркеса музикою назвати тяжко, однак від того джаз ніскілечки не втрачає. А коли джазові ритми вміло й органічно переплетені з поезією, можна навіть «читати джаз» і «танцювати вірші» – переконана знана львівська поетка Мар’яна Савка.

Нещодавно у київській книгарні “Є” відбулася презентація книги письменника Сергія Грабаря “Сецесії”. Було тепло і по-домашньому затишно, що нечасто зустрінеш на таких подіях. Видавець Леонід Фінкельштейн говорив про інтелігентність Грабаря. Дмитро Стус – про те, чому бажано читати “Сецесії”, зокрема, через їхню пристрасність і пошук. Степан Процюк відзначив, що автор “Сецесій” не боїться бути немодним чи патетичним, а також про притчевість багатьох шкіців із збірки. Поет Дмитро Бурого назвав Сергія Грабаря помітною постаттю нинішньої доби. Цікавими були виступи акторів Київського театру оперети, які читали тексти із книги, а також Олеся Ульяненка, Андрія Шаталіна та Володимира Слєпченка. А потім за автографом до київського прозаїка вишикувався довгий ланцюжок читачів.

Саме так – пісні. Нова книжка Антона Санченка, не так давно випущена у видавництві «Факт», зветься «Баркароли». А баркарола (з італійської) – «пісня у воді».
Наша Україна – морська держава. А про море, на жаль, нині пише небагато авторів. Тому-то Антон Санченко на сьогодні – унікальне явище в нашій літературі.

ХЕРЕМ. МАРИНА СОКОЛЯН

Однією з головних ознак сучасного літературного процесу є його багатогранність. Хтось із молодих авторів пише від свого «я», спираючись на власний досвід; інші віддають перевагу знеособленій грі з уже відомими сюжетами. Марина Соколян намагається поєднати обидві стратегії. І її повість «Херем», що вийшла в серії «Поза фокусом» видавництва «Факт» та здобула премію «За відкриття себе» від Міжнародної асамблеї фантастики «Портал», – приклад того.

НЕ ЧЕРВОНІЮЧИ. ОКСАНА ЛУЦИШИНА

Вихід торішньої збірки новел Оксани Луцишиної «Не червоніючи» став подією в українському літературному житті. Обговорювалися й нехарактерність, ні-до-кого-не-подібність письма Луцишиної у нинішньому україномовному літпроцесі, і те, наскільки є оцінковим і визначає долю тексту поняття «мала жіноча проза»… 10 новел різних років, що увійшли до збірки із символічною обкладинкою, заторкують різні аспекти становлення жінки на цілком упізнаваному «історично-соціальному тлі» пізньо-радянської і пост-радянської доби. Теми й мотиви, що їх, «не червоніючи», розвиває авторка, насправді виглядають як на сьогодні досить незвичними, якщо не радикальними.

БАРКАРОЛИ. АНТОН САНЧЕНКО

На фестивале «Киевские лавры» подходит ко мне человек и предлагает взять на рецензию книгу. Отягощённый печальным опытом общения с назойливыми графоманами, я начинаю отнекиваться: мол, далеко не о каждой книге готов писать. Человек спрашивает, о каких же книгах я готов писать. Отвечаю с вызовом: о хороших. Человек протягивает книгу и, пристально глядя в глаза, заявляет: «Эта – хорошая».

БЕНЗИН. ДМИТРО ЛАЗУТКІН

Говорячи про нову збірку віршів Д. Лазуткіна, не можна не згадати його чемпіонське спортивне минуле та теперішнє літературне лауреатство, кілька книг українською і російською, додавши скількись загальних фраз про його чільне місце серед поетів покоління-00. І окремо – про особливу манеру виконання власних віршів, що якнайкраще зреалізувалась у такому виді літературного спорту як поетичний слем. Тут вже поети змагаються в артистичному виконанні віршів і сприймаються глядачами, як естрадні "автори та виконавці власних пісень". Попри всю звабливість цього дійства, в ньому чаїться небезпека назавше лишитись "поетом для слухача". Тож розуміючи це, приміром, найкращий слемер Росії, А. Родіонов, потроху відходить від сценічного виконання та зосереджується на поезії як такій, що магізує не модуляціями голосу та власною музикою, а безпосередньо – словом. Але попри всі негативи, слем зваблює головним –можливістю безпосереднього контакту, ілюзією повноцінного "фул-контакту" в поєдинку поет-читач-слухач. Слем набирає обертів, і Д. Лазуткін став переможцем Першого Відкритого Чемпіонату з Оберслему.

БЕНЗИН. ДМИТРО ЛАЗУТКІН

Шанувальники поезії „двотисячників” мають привід тішитися, адже на літературній cцені з’явилася нова збірка поезій Дмитра Лазуткіна – „Бензин”. Тим же, кому Лазуткіна треба представляти, скажемо, що він на українській поетичній сцені не рік і не два, що „в миру” він спортивний журналіст, а також чемпіон України з козацького двобою та призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джицу. Як поета ж його називали найкращим серед свого покоління. І хоч цей титул, на відміну від чемпіонства, суб’єктивніший, факт лишається фактом: Лазуткін – яскрава особистість, його знають і люблять. І не лише за одну постійну жартівливу тему його творчості, яку коротко можна сформулювати як „хто вкрав крейду?”, а й по-серйозному.

“ПІСЛЯВЧОРА” – це ключ до розуміння бунтарства сучасного молодого покоління, що пульсує в шалених темпоритмах уже після розподілу екс-великої країни, яке відмовляється снити життям спогадів, а живе вже й тепер.

Українському читачеві представляти поета Івана Андрусяка, напевне, не потрібно. Але зі збірки „Писати мисліте”, до якої увійшли поезії 2004-2007 років, можна при необхідності почати знайомство з його творчістю. Андрусяк репрезентує вже майже забуту традицію написання силабо-тонічних віршів (хоча і без верлібрів теж не обходиться). Він підкреслено цурається експериментів (власне, навіть назва одного з творів „Мій перший вірш, написаний на комп’ютері” виглядає дещо зворушливо).

Книга з дивною назвою “Сецесії” (відокремлення) і з не менш дивною чорною палітуркою та вікном із кольорових скелець – а що за ним?
А за ним – і справді сецесії, втілені в слова і в клапті чарівних фраментів вітражу. Відокремлені від реальності, від нашого, за Теккереєм, “ярмарку суєти”, де кожен змушений бути блазнем, зодягаючи час від часу іншу маску, інший лик, уподібнюючись реальності фальшу й низькопробного невігластва. Сув’язь новел, на перший погляд – кинуті недбало намистини, але один порух – і у вас у руках ціле намисто, з’єднане ледь помітними нитками колізійності та вражень…

БЕНЗИН. ДМИТРО ЛАЗУТКІН

Киянин Дмитро Лазуткін – людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер з кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але насамперед, він - поет, автор чотирьох книг і відповідно, лауреат літературних премій. Ці біографічні відомості необхідні для подальших моїх роздумів про творчість Дмитра Лазуткіна. Його п'ята поетична збірка поезій «Бензин» - це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це - щоденник спостережень за земним нашим з вами життям.

Об'єднані спершу зеленою, аж хрумкою назвою «Храбуст», вірші останньої збірки Івана Анрдусяка дещо змінилися, найперше - у сприйнятті та потрактуванні самого автора, оскільки нещодавно набули нової, барокової книжної назви «Писати мисліте» і знову втілилися у книжку.
Теперішня назва виглядає як авторське гасло, і разом з тим – як розуміння суті поетичного письма, яке, очевидно, для Андрусяка сьогодні є найперше «мислеписанням».

«Лілу_після_тебе» — це повість про жінку та для жінки. Але не поспішайте ставити на неї тавро дамського чтива — ця оповідь не вписується в жоден із критеріїв жіночої прози. Так, книга має сюжет, але він настільки пронизаний тонким психологізмом та численними символами, що подекуди неважко у них заплутатися.

ТІЛО І ДОЛЯ. ТАРАС АНТИПОВИЧ

cерце до серця,
до руки рука,
губи до губів
і до ноги нога-а-а, – сакраментальна ситуація, оспівана «Братами Гадюкіними». У книжці Тараса Антиповича «Тіло і доля» вона завершує серію поневірянь тілес і душ, хоч в житті така ситуація може бути якраз початком нового тіла і всього, що з цим пов’язане.

ДРУГА СПРОБА. ВИБРАНЕ. ОКСАНА ЗАБУЖКО

У «Другій спробі» – вивільнені від радянського редагування авторські версії основних збірок («Весняна акварель», «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп») та нові вірші й переклади. Такий матеріал робить очевидним значення Забужко – це потужний український поетичний залп по ХХ сторіччю, масштабна, струнка, вільна й інтелектуальна поезія.

БАРКАРОЛИ. АНТОН САНЧЕНКО

Якби Зігмунду Фройду довелося прочитати книгу Антона Санченка, то на що би перше великий магістр психоаналізу звернув увагу? Звісно, усі можливі версії відповідей філософа є досить умовними, якщо не сказати вигаданими, та все ж… Чи не здалися б, скажімо, Фройдові еротично-іронічні замальовки з вуст моряка, що перебував «на сьомому місяці рейсу» , рефлексіями, зумовленими видозмінами притлумленого сексуального бажання, а всі морські пригоди та подорожі не більше, ніж фантазуванням творчої особистості? Перевага сучасних читача та автора порівняно із читачем (автором) початку минулого століття, певно, і полягає у тому, що наука тлумачення тексту настільки розширила свої горизонти, що обмежуватись однією теорією було би повною недоречністю.

МІМУС. ЛІЛЛІ ТАЛЬ

Без якого атрибуту годі собі уявити справжній королівський двір? Правильно! Без блазня! Бо ж блазень – то не лише владний «атрибут» правителя, це alter ego короля, його двійник і його Тінь. А що станеться, коли король, або ж, як у нашому випадку, принц якоїсь днини сам перетвориться на блазня?

НЕМАЄ ЖОДНОЇ РІЗНИЦІ. БОГДАН-ОЛЕГ ГОРОБЧУК

Збірка поезій «Немає жодної різниці», безсумнівно, перша серйозна робота двадцятидволітнього поета. Горобчук, уродженець Житомира, який у Києві закінчує навчання на факультеті соціології, не любить столиці. А ще більше він не любить Москви. Власне, про це і пише в своїй мініатюрній поемі у п’яти частинах ─ найбільшому за об’ємом творі збірки. Тема нелюбові у книзі на цьому, власне, починається і закінчується.

НЕ ЧЕРВОНІЮЧИ. ОКСАНА ЛУЦИШИНА

Ідея власної винятковості – риса, яка притаманна чи не всім людям. Хтось вважає себе винятково найвищим, хтось – винятково найнижчим. Комусь вдається бути середнім, але настільки винятково, що його аж роздуває, мов повітряну кулю, від незрівнянної ні з чим посередності.

ЗАХІДНИЙ КАНОН: КНИГИ НА ТЛІ ЕПОХ. ГАРОЛД БЛУМ

Давні греки словом “канон” позначали норми – в естетиці, граматиці, музиці, мистецтві; каноном також називали перелік текстів, обов’язкових для опрацювання в навчальних закладах. Сьогодні серед масиву літератури, яка накопичилась протягом століть і визначає західну культуру, ми вибираємо і читаємо з вибраного те, що встигаємо, керуючись освітою, уподобаннями, соціальним статусом та особистим смаком. Хоча іноді виникає бажання, щоб список необхідної літератури хтось склав за нас.

ПІСЛЯВЧОРА. ІРА ЦІЛИК

Шведська письменниця та літературна мати мумі-тролів Туве Янссон якось сказала: «Кожен письменник певною мірою пише про самого себе». Виходячи з цього цілком резонного припущення, можна впевнено стверджувати, що молода українська літераторка Ірина Цілик – щаслива людина. Принаймні її перша прозова книжка «Післявчора» – саме про цей особливий стан людської душі.

УКРАЇНСЬКА МАЛА ПРОЗА ХХ СТОЛІТТЯ. АНТОЛОГІЯ

Творити канон - справа невдячна, проте не така вже й рідкісна. Гадаю, що кожен із нас устиг спізнати її принад, із тієї чи іншої житейської нагоди спробувавши смаку хай і маленького, але власного, "приватного" канонотворення, - а відтак і розчарувань при зіткненні з чужими настільки ж "приватними" канонами (чи канониками). Тому й кажуть, що про смаки не сперечаються, - бо найчастіше і найзатятіше люди сперечаються саме про смаки.
Антологія "Українська мала проза ХХ століття", яка нещодавно побачила світ у київському видавництві "Факт", якраз і бачиться такої черговою - не першою й далебі не останньою - спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.

БЕНЗИН. ДМИТРО ЛАЗУТКІН
«Ясно! – скаже хтось із читачів, - оце зараз Коцарев буде Лазуткіна хвалити, вони ж з однієї тусовки!». А що? Саме так! Зараз я буду хвалити Дмитра Лазуткіна.
Насправді не тільки хвалити. А обсервувати й злегка аналізувати «феномен Лазуткіна» на ґрунті останньої книжки його поезій «Бензин».

ХЕРЕМ. МАРИНА СОКОЛЯН

Моя дивна звичка починати читання з кінця виправдала себе у випадку з повістю Марини Соколян «Херем», де остання сторінка задала тон. Рекомендований авторкою музичний супровід куди включено композиції гуртів Rage, Stratovarius та інших рок-монстрів, що перемежовуються із симфонічною готикою, налаштувала на потрібний (читай — містичний) лад, бо ж ідеться у книжці про таємницю вигнання, про янголів, відступників та кордони між раєм і пеклом. Повість уже пройшла перше бойове хрещення — деякі критики назвали її «спробою євангелізації комп’ютерних ігор», а самій авторці навіть приписали «кровний чи духовний зв’язок» з єврейством. Утім, наявність релігійних алюзій не дає приводу вважати, що письменниця взялася пропонувати читачеві християнізовану версію гри Diablo. «Херем» є помітною спробою розбавити похмурість та мат як елемент авторського стилю постмодерних творів, якими зараз повняться книгарні, заплутаною казкою, написаною багатою мовою.

Сама назва «Херем» відсилає нас до Тори, де це слово має значення предмету, який заборонений для використання або навіть доторкання. Причому заборонений або через вищу ступінь неприйняття для Бога, або, навпаки, через виняткову священність. І використовуючи подвійність трактування цього поняття Марина Соколян і вибудовує власну варіацію сказання про Божого Сина, котрого Бог-Отець відсилає порятувати світ, відділивши світло від темряви та встановивши між ними правічний гармонійний зв’язок.

ПІСЛЯВЧОРА. ІРА ЦІЛИК

Молода письменниця Ірина Цілик – киянка з діда-прадіда, за фахом – режисер кіно. Жанр повісті «Післявчора» я би визначила як феміністично-психологічно-біографічний, а сюжет як розгорнуту метафору постколоніальної України.

ҐАЗПРОМ: НОВА ЗБРОЯ РОСІЇ. МІХАЇЛ ЗИГАРЬ. ВАЛЄРІЙ ПАНЮШКІН.

Нафта і газ, без яких цивілізація припинила би своє існування у теперішньому вигляді за кілька діб, нині стають «героями» літературних творів. На Заході, та й на пострадянському просторі , уже відомі книжки Метью Сіммонса «Закат арабской нефти» (Москва, „Поколение”, 2007 р., переклад з англійської) та «Нафта» («Нефть») росіянки Марини Юдєніч. Природний газ, на відміну від нафти, не має ані кольору, ані запаху. Він надто ефемерний для того, аби бути предметом журналістського або художнього дослідження. Тож росіяни Валерій Панюшкін та Михаїл Зигарь написали документальну книжку про одну з найбільших світових корпорацій – компанію «Газпром», яка видобуває та продає газ.

ХЕРЕМ. МАРИНА СОКОЛЯН

Сначала удивляешься — неужели милая девушка Марина Соколян дерзнула сочинить альтернативное Евангелие? Неужели, подобно Булгакову, посмела замахнуться на Господа нашего, так сказать, Иисуса Христа?

«У нас інша пам’ять, порівняно з нашими дідами-прадідами. Пам’ять попередніх поколінь українців — довгочасова — була набагато чесніша, правдивіша, — доводить головна героїня роману. — А наша пам’ять — епізодична, організована у певні символи, якими легко маніпулювати, і витіснити іншими».

ТІЛО І ДОЛЯ. ТАРАС АНТИПОВИЧ

У „гумовій", як видається через її всеохопність та всеїдність, серії Exceptis excipiendis видавництва „Факт" нещодавно побачила світ довгоочікувана мною (надто приємне враження полишила тогорічна дебютна „Мізерія") друга книжка Тараса Антиповича з невловимою назвою „Тіло і доля". Попри те, що назва відображає основний конфлікт збірки, читацька пам'ять постійно намагається підказати її власні можливі варіанти, наприклад, „Плоть і душа", „Думка і поступ" тощо.

Є такий клоунський трюк: малесенька нібито торбинка виявляється непідйомною, наче в неї запхали тонну цегли. Так і ця книжка: не обманюй­теся мініатюрними розмірами та видимою легкістю викладу. Ненав’яз­ливий покет-бук для розваги в метро вам не світить. Чи, може, ви сподівалися на історійку про чотирьох прибацаних молодих людей із кров’ю, монстрами, глюками, химерним філософуванням та ще якоюсь кіберпросторовою екзотикою? Із прихованою мораллю та фіналом, у якому все, нарешті, розтлумачується? А дзуськи!

ЧЕРВОНИЙ БОРЩ. ОЛЕСЬ БЕРЕЖНИЙ

Справжній українець не потребує пояснення, що таке червоний борщ і з чим його їдять. Утім, якщо ви переконані, що книжка Олеся Бережного – збірник популярних рецептів, вважайте себе літературним профаном. «Червоний борщ» – така страва, яку замішують на добірній мовній традиції, інтертекстуальності, болючих сторінках української історії, злій сатирі на приписаних ідеологією «героїв» і кармічному законові… Це апріорі найулюбленіша страва кожного українця, особливо, якщо борщ зварений із «вражої злої крові».

ХЕРЕМ. МАРИНА СОКОЛЯН

«Сосуд, тобто бажання отримати насолоду, до остаточної матеріалізації проходить 4 рівні, які діляться на 10 сфірот (щаблів): Кєтер, Хохма, Біна, Хесед, Гвура, Тіферет, Нецах, Ход, Ясод, Малхут, які являють собою фільтри, що затримують сяйво, що йде від Творця до його творінь. Завдання – ослабити сяйво настільки, щоб ми могли його сприйняти. Сфіра Кєтер називається також світ Адам Кадмон, сфіра Хохма – світ Ацилут, сфіра Біна – світ Брія, сфірот від Хесед до Ясод утворюють світ Єцира і сфіра Малхут – світ Асія, останній щабель якого і є наш всесвіт, який називається в кабалі а-Олам а-Зе... Але в кожному з них є безкінечне число складових... Малхут – найбільш щільний фільтр, його достатньо лише для виправлення неживого в тілі людини і тому називається сяйвом Нефеш...» (Міхаель Лайтман. Кабала: таємне єврейське вчення)
Задовгий епіграф, чи не так? Так, набагато доступніше, цікавіше і більш феєрично про перешкоди на шляху цього сяйва вам розкаже повість «Херем», остання книжка Марини Соколян. Наче знайоме і добре упізнаване кліше. Та сама молода Соколян, яку можна піддражнити, назвавши представником Другого фронту укрсучліту.

ХОТІНЬ БЕЗСЕНСОВНИХ ОТРУТА. МАКСИМ СТРІХА

В издательства Факт вышла книга для ук¬раинских ценителей русской поэзии Се¬ребряного века толщиною в 600 стра¬ниц. На первый взгляд, сборник может показаться противоречивым и даже вызывающим. Но факт остается фак¬том – принципами здесь стоит пожер¬твовать.

СЕЦЕСІЇ. СЕРГІЙ ГРАБАР

Думаю, що жанр книжки подано неточно. Все-таки це не так оповідання, як мініатюри. Ліричні мініатюри. Звичайно, це не Фрідеберг Туглас з його класичними есеями, які він називав маргіналіями, помітками на полях, для яких характерним є ліризм, намагання пиьменника емоційно вплинути на читача, – але задум та ідея тотожна Тугласівській. Бракує цим грамотним і непоганим у цілому мініатюрам пластики мови, стилістичної віртуозности і вростання у стиль мови епохи (особливо це стосується мініютюр біблійної тематики).

КУХНЯ ЕГОЇСТА. СВІТЛАНА ПИРКАЛО

Удивительным образом книга похожа на имя и фамилию автора. Такая же одухотворённая, как имя, и такая же прямолинейная и по-полтавски «сердючная», как фамилия.
В не претендующей на изысканность форме автор делится всеми оттенками ощущений жизни, которые навалились на неё за границами Украины. «Кухня эгоиста» - это только отчасти кулинарные рецепты. Скорее, это сборник рекомендаций по улучшению вкуса к жизни.

М.ІСТЕРІЯ. КАТЕРИНА КАЛИТКО

Якби рецензент готував рекламівку до першої прозової книжки Катерини Калитко, то він би написав щось таке: «Ти не зустрінеш тут банальних, обсмоктаних історій кохання – тільки натяки. Ти не зустрінеш тут масних сцен у ліжку – лиш дрібні зі смаком ескізи. Не буде й детективних сюжетів, стрілянини, хіба що водяного пістолета. Ти віднайдеш невеличкі зразки старого жанру, середньовічної драми-містерії, майстерно вкрапленої в події чи то сучасні, чи то невідомо якого часу – сказати б універсального...». Та рецензент не любить дешевої реклами, він цілком серйозно претендує на науковість і об’єктивність.

Вихід у світ “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” Оксани Забужко - знакова подія в українській культурі.